— Доро, ти не забула?
— Не забула, мамо! Хіба ж я тебе коли підводила? Не хвилюйся!
— Як же мені не хвилюватися? Квітів досі немає. Я на Бабусю-Ягусю схожа — не одягнута, не причепурена. Хто ж у такому вигляді вірші читає?
Мамин голос такий нещасний, що Дора дає відбій двом останнім клієнтам («Перепрошую, дуже-дуже перепрошую, але так складаються обставини…»), переносить зустрічі на наступний день і щодуху мчить додому. По дорозі забігає на квітковий базарчик і до кондитерської крамнички. За півтори години до них мають прийти. А їй до того візиту ще треба поміняти памперси, помити маму, зробити їй легкий макіяж, одягти святкову блузку, провітрити кімнату, сприснути там освіжувачем повітря («Обов’язково лавандовим!», — каже мама), поставити на столику біля ліжка вазу із щойно купленим букетом ромашок, покласти поряд томик поезії, з якого мама ніби між іншим процитує кілька віршів… Можливості в них скромні, але все має бути обставлено романтично. Мама мусить справити враження. Навіть за таких обставин. Так, навіть за таких… Адже вона — Дора Вербицька!
Узагалі-то за паспортом мама — Федора. Але про це давно забуто. А отой клаптик картону, що називається паспортом… Кому до нього яке діло? Хто в нього заглядає? Лежить він собі серед інших папірців і хіба що зрідка, дуже-дуже зрідка — не частіше, як один раз на рік, — зблискує стародавнім іменем перед пильними очима якоїсь прискіпливої офіційної особи із соціальної служби.
Отож, до закінчення сільської восьмирічки мама була Федорою. Точніше — Федькою. Але коли вступила до культурно-освітнього училища, залишатися нею вже ніяк не могла. В училищі вперше за час його існування набрали акторську групу — для омолодження трупи обласного театру, до якого через низьку платню молоді випускники столичного театрального інституту не вельми поспішали. Тож Федорі, яка з першого класу марила сценою, неймовірно пощастило. Принаймні вона так вважала.
— Федора… Ну й найменнячко! Та воно пасує актрисі, як корові сідло. Я б повісилася, якби мене так назвали!
Скептичне «фе» однокурсниці змусило Федору на мить відчути себе забембаною селючкою. Евеліна ніби підкреслювала: куди тобі до мене, крутої та стильної, до того ж любої небоги місцевої театральної знаменитості! Але Федору не так просто з пантелику збити. Трохи помізкувавши, вона вирішила, що ще покаже цій вертихвістці, яку влаштувала в училище знаменита тітонька, хто чого вартий, а кардинальних змін її ім’я й не потребує — досить відкинути від нього перший склад. Так вона стала Дорою.
— Коротко, звучно, стильно й головне — сценічно, — констатувала Евеліна. — Отже, ім’я в тебе вже є. Фейс і фігурка — те, що треба, дехто навіть заздрить. Залишилося здобути диплом і потрапити на справжню сцену, що в наш час без зв’язків ду-у-уже непросто. Ти ж розумієш, що з усієї цієї групи відберуть хіба двох-трьох, решті світять (і це в кращому разі) драматичні гуртки в районних будинках культури.
До театру Дора таки потрапила. Кілька років на сцені не принесли їй ні слави, ні радості — масовки, епізодичні ролі, що ставали маленькими зблисками, але не більш. Головний режисер уперто натякав, що вони цілком могли б перерости в суцільне сяйво, але Дора з такою ж упертістю відмовлялася ставати його дев’ятою коханкою. Тож щойно отримала диплом про закінчення заочного відділу інституту культури й шанс змінити місце роботи, ухопилася за нього, як потопельник за рятівний круг. У філармонії якраз надумали завести свого «майстра поетичного читання», щоб задовольнити попит на громадянську лірику, що раптом виник серед містян. Дора на тонкощах поезії не розумілася, але декламувати любила. Тож нарешті вона відчула себе першою — ніяких масовок, ніяких самозакоханих прим, що затуляють від невдах світло софітів і привласнюють овації та квіти. Тепер усі дивилися тільки на неї та слухали тільки її!
Перша… Це слово згодом приліпиться до неї назавжди, але з іншого, зовсім не сценічного, боку. Після бурхливого роману з молодим солістом, який приїхав до міста по закінченні консерваторії й мав намір підкорити щонайменше Європу, у неї з’явилася його маленька копія. Співак навіть не дочекався народження доньки — накивав п’ятами в тридев’яте царство, точніше, у Королівство Великої Британії. Щоправда, став не вокалістом Лондонської опери, а докером, тобто портовим вантажником десь у Дуврі. Принаймні, Дора не так уже й фантазувала, коли казала своїй дівчинці, що її тато — капітан далекого плавання. Певною мірою він був причетний до моря.