Доню вона також назвала Дорою. Звісно ж, і не збиралася записувати свою малу Федорою. У свідоцтві новонародженої вималювалося значно екзотичніше, хоч і не менш давнє — Доротея. І щаслива декламаторка поезії за будь-якої нагоди та з будь-якого приводу любила наголошувати, що ім’я Дора походить від грецького Доротея й означає «дарунок Бога». Так в одній маленькій квартирі з’явилося два дарунки Всевишнього… Русява дівчинка, геть не схожа на красуню, яка її народила, і до того ж без жодних нахилів маминого артистизму або таткового вокалу, тиха й не по-дитячому серйозна, не завдавала жодних клопотів: вона слухняно виконувала поради Дори Першої, годинами могла щось малювати на білих аркушах, не зронивши при цьому ані слова, так само терпляче сиділа на філармонійних репетиціях та концертах і почувалася на сьомому небі від щастя, коли мамі плескали в долоні й підносили квіти. Мама була її королевою, її чарівною феєю.
Артистична слава вирвалася з рук Дори Вербицької, як норовливий мустанг, якого вона вже майже приборкала. Вершниця впала на продірявлену сцену холодного містечкового будинку культури, так і не дочитавши вірш. Це були її останні гастролі. Далі — постінсультний параліч, непорушність. Кілька днів після повернення з лікарні вона декламувала вірші — геть усі, які підготувала за роки роботи у філармонії. Наче хотіла переконатися, що не втратила пам’ять, мову й артистизм. Вона їх таки справді не втратила.
Цей хід конем Дора Перша вже випробувала. Минулого року він виявився вдалим — покладлива конячка привела її до фіналу старанно обмізкованої й блискуче виконаної шахової комбінації. Почалося все з того, що поштарка вмовила її купити місцеву газету. Купа примірників цього не вельми популярного напівжовтого видання зазвичай уміщується в поштарській торбі поряд зі списком пенсіонерів та грошима для них. Начальниця поштового відділення — чи то приятелька, чи родичка редактора. Той нарікає на малий тираж і на погану «продажність» газети. Тож листоноші, піддані його чи то приятельки, чи родички, просто приречені тягати за собою цей не передбачений службовим обов’язком вантаж. І раз на місяць милосердні пенсіонери змушені виручати свою поштарку.
У газеті мама прочитала розповідь про жінку, яка взяла участь у конкурсі танцюристів на інвалідних візках. Зателефонувала до авторки публікації, поділилася враженнями, а заодно спробувала нагадати про себе й натякнути на свою важку та несправедливу долю. Була страшенно засмучена: подумайте лише — молода репортерка ніколи навіть не чула про артистку Дору Вербицьку! Але добре, що хоча б погодилася прийти й поговорити — матеріали про стражденних зазвичай добре сприймаються читачами та підвищують рейтинг видання.
Знайомство вилилося в нарис аж на сторінку. На нього надійшло чимало відгуків, які газета опублікувала наступного тижня. Читачів зворушило те, як прикута до ліжка жінка мужньо протистоїть підступній хворобі та зцілює себе (ну хто б подумав?!) поезією й травами. Жодної пігулки, жодного антибіотика! А ще — її величезна любов до життя, за яке вона так відчайдушно чіпляється всупереч прогнозам медиків. Зазвичай люди з таким діагнозом, стверджували місцеві ескулапи, витримують не більше п’яти-шести років. А життєлюбка Дора Вербицька вже прожила дев’ять і здаватися не збирається.
Донька, походивши з обома газетами по владних кабінетах та благодійних фондах, випросила-таки путівку для мами до вельми престижного профільного санаторію. Дива не сталося — після перебування в ньому Дора Перша не стала на ноги, але кілька місяців почувалася значно краще. Тож цього року задумала спробувати ще раз і вже від зими марила поїздкою до тієї приморської оздоровниці. Дора Друга пообіцяла, що зробить для цього все можливе й навіть неможливе. Розпочне знову з газети (уже іншої), а тоді — за минулорічним сценарієм… Досвід у них є, а світ не без добрих людей — була б тільки публікація.
За півтори години їхня маленька кімната наповнилася ароматом лаванди, а причепурена мама взяла до рук томик віршів зі зворушливим автографом місцевого самодіяльного поета, який колись навідався до них, щоб подарувати свій шедевр артистці, тоді ще не зовсім забутій. Дора Друга й сама встигла сьорбнути кілька ложок бульйону, коли в двері подзвонили. Вона хутко відчинила й зніяковіло відступила — кореспондентом газети виявився чоловік.