— Той чоловік кращий за тебе?
— Мабуть. Інакше вона не проміняла б мене на нього.
Дора аж сіпнулася — вона ні на кого не проміняла б Віктора. Ніколи й нізащо! Хотіла сказати про це, але не посміла. Ще подумала, що мала б подякувати йому — за те, що саме він спонукав її стати тим, ким вона тепер є. Але знову промовчала — хтозна, як сприйме її слова цей чоловік, який, вочевидь, і не згадував про неї всі ці роки, а тепер от випадково впав посеред спекотного дня, як сніг на голову. Просто наштовхнувся на березі річки, просто сказав кілька слів, просто розбурхав спогади — і ось-ось знову зникне.
Неподалік від річки, на бетонній стометрівці, що веде від річкового пірсу до крайньої дороги міста, зупинилася вишнева іномарка з тонованими вікнами. Молодий чоловік спортивної статури в сірих бриджах і синій футболці махнув рукою до Віктора, і той покірно повів до нього свого сина. Міцно обійняв малого, поцілував у світле тім’ячко, тоді посадив у кабіну й дивився вслід іномарці, аж поки вона не заховалася за деревами. Зараз і він сам зникне за старими кленами, розчиниться в спекотному просторі, як фантом.
Боже, як боляче! Як боляче… Замлоїло в ямці під грудьми, жовті кола попливли перед очима. Ні-ні, Віктор тут ні до чого. Сама винна — від самого ранку не мала й ріски в роті. У торбині лежать кілька канапок і коржики, але вона так захопилася етюдом, що забула про них. Це не вперше — зазвичай вона так і приносить додому свій «арт-ланч», бо не любить переривати малювання перекусами.
Хай собі йде. Хай… Не треба дивитися в той бік. Не дивитися! Не дивитися!
На мольберт знову впала тінь. Запахло нагрітим на сонці волоссям і терпкими чоловічими парфумами.
— Пані, чи не склали б ви компанію самотньому шанувальникові ваших шедеврів?
Хутко витерла сльозину й підхопила його грайливу інтонацію.
— Пан справді знайомий із моїми — як він сам щойно зволив сказати — шедеврами?
— Знайомий? Та ми з ними — найближча рідня, навіть живемо в одній «шпаківні». Може, і пані художниця приєдналася б до нас? Почаювали б, погомоніли.
— Це ж треба! Ви навіть живете з моїми картинами?! Ну, знаєте, пане, це вже занадто… Он там, поміж вербами, в’ється стежечка для брехунів. Чи не пішли б ви нею… куди-небудь?
Ну навіщо, навіщо вона це сказала? Так неприязно, так роздратовано й різко. Хто її за язик смикнув? Як незручно! Як соромно! Треба якось вибачитися…
Але він уже пішов. Щоправда, не вздовж річки, а до бетонної стометрівки, якою щойно повезли до міста його сина. Ішов стрімко, ледь зігнувшись і притиснувши праву руку до грудей, ніби переборював зустрічний вітер чи затискав у серці біль. Дора хутко зібрала речі й побігла до зупинки. Різномастий гурт, розімлілий на сонці, очікував тролейбуса. Віктора не було.
А може, його взагалі не було? Може, він знову тільки наснився? Вона заснула посеред спекотного дня, з розплющеними очима, і водила пензликом, як сомнабула. А чому б і ні? Поети складають вірші у сні, науковці роблять відкриття. От і вона… Іноді під час написання картини реальний і віртуальний світи зіштовхуються в її свідомості так, що їх важко буває розділити. Вона сама потім не може пояснити, звідки серед цілком конкретних речей на полотні з’являються вигадливі, ніколи не бачені. Критики називають цей дивний мікс «доповненою реальністю», що нібито є «родзинкою» її творчості. Але Віктор… Ні, Віктор аж ніяк не може бути «доповненою реальністю»: його ж немає на цьому етюді з блакитним метеликом. Зате в застиглому повітрі так виразно відчувається терпкий запах його парфумів. Тільки запах…
Дора зібралася на своє улюблене місце біля річки аж останньої неділі серпня. Від води вже тягнуло осінньою свіжістю. Над головою враз стали збиратися хмари. Хтось накинув їй на плечі курточку.
— Літо закінчилося. Ти не бережеш себе, Доро.
— Літо закінчилося, — повторила автоматично.
Він прийшов цього разу без хлопчика. Сказав, що малий із мамою та вітчимом іще відпочивають у Єгипті. І знову запросив її до себе — хоча б на хвилину, на мить. Це дуже-дуже важливо. Дора погодилася. Усе одно ось-ось мало задощити.
Дорогою попередив: хай не дивується — він і тепер, через багато років, мешкає в однокімнатній квартирі, не набагато більшій від тієї, яку колись винаймав. По поверненні з-за кордону збудував дім. Але, як виявилося, на піску. Потім зрозумів, що дім не головне для людини. Після розлучення залишив будинок дружині та синові. Забрав тільки свої особисті речі й картини.