— Цікаво, чиї картини? — запитала Дора.
— Побачиш, — загадково усміхнувся.
Він підняв жалюзі, небо хлюпнуло через вікно трохи сонця й освітило на протилежній стіні три акварелі.
— Мої роботи?! — вигукнула Дора. — То це ти їх купив тоді за такі шалені гроші? Навіщо?..
— Тому що дуже кохав тебе…
— Вони тобі хоч подобалися?
— Я хотів змінити твоє життя на краще. Але… не зумів. Такий уже я — класичний невмійко.
— Не говори так!
Дора відвернулася до вікна. На старезній липі присіли двоє сірих припутнів — притулилися одне до одного крильми. Мабуть, уже зібралися відлітати. Перед її мансардою також літує така голубина пара. Щасливі птахи — усе в них просто, усе вони роблять за законами й покликом природи: любляться, паруються, будують гніздо, ростять пташенят, долають відстані. Чи хтось іще десь під цим небом страждає так, як людина?
Мама померла тієї ж осені, у вересні, невдовзі після повернення із санаторію. До останньої хвилини не відпускала від себе Дору, трималася за її руку, ніби сподівалася, що ще втримається на цьому світі. А відійшла в засвіт і наче двері за собою зачинила — навіть не снилася. Зате мало не щоночі в Дорині сни являлися то Віктор, то ненароджена дитина, то обоє разом. Іноді вони гралися й весело махали руками — кликали до себе, іноді сердито відверталися та йшли геть від неї. Дора щосили бігла слідом, але ні в першому, ні в другому разі не могла їх наздогнати — задихалася й падала. Прокидалася, ішла до кухні, глушила біль і каяття антидепресантами. Якщо й справді існує пекло для грішників, то це ось такі безсонні ночі. Уранці млява, з темними колами під очима, заварювала чай і змушувала себе випити. Не знала, за що вхопитися, щоб не потонути в депресії й не накласти на себе руки.
Треба ж було, щоб ця знервована та трохи дивакувата підстаркувата клієнтка натрапила в агентстві саме на Дору. Цілу годину вона скаржилася на брата і його жінку, які нібито ніколи й не навідувалися до хворого батька, а тепер живуть із нею через стіну й ходять через одні ворота. Виявилося, що таточко, якого вона сама-однісінька до смерті доглянула, якому віченьки затулила й рученьки склала, не залишив заповіту. Брат звернувся до суду, а той постановив розділити хату на обох — на неї та брата. Од такої несправедливості вона мало сама не вмерла. А братик зі своєю фарбованою відьмою залишили квартиру в місті доньці, а самі перебралися в передмістя, у батькову оселю. Та так уже «дістають» її, що Боже не приведи! Спочатку взагалі хотіли вижити із законних метрів, а тепер усе тиснуть, тиснуть на неї, щоб продала їм свою частку спадщини. От вона й вирішила: виселить квартирантів зі своєї «хрущовки» й повернеться до міста. Але щоб оті стали одноосібними власниками батьківського спадку?! О ні! Не бачити їм усієї хати, як власних вух. Скоріше рак за горою свисне, ніж вона поступиться! Краще вже зовсім незнайомим людям продати! І то хутчіше. Хай спробують тоді оті пройди погосподарювати в одному дворі з чужими. Хай спробують!
Жінка правила смішну ціну. Дора поїхала подивитися на її спадок. Будиночок справді невеликий і нехарактерний для тутешніх сіл — цегляний, з мансардою. Такі старі оселі трапляються на Галичині, де винахід французького архітектора Франсуа де Мансара набув поширення ще після Першої світової війни. А можливо, тут жила колись польська родина. Мансарду, вочевидь, використовували як горище. Але коли Дора виглянула в закіптюжене віконечко й побачила, який пейзаж розгортається за ним, то вже знала, хто придбає цю частку хати й що буде в мансарді.
За тиждень вона встигла продати свою однокімнатну квартиру в центрі міста й перевезти речі на нове місце. Найперше взялася облаштовувати художню майстерню в мансарді, з якої було видно плетений із лози тин, кілька дерев із покинутими гніздами за ним, латочку опустілого городу з величезними жовтогарячими гарбузами, стягнутими докупи, поруділе поле за невеличким виярком і краєчок жовто-багряного лісу за полем. На облаштування кімнати під мансардою грошей не вистачило, але Дора нею й не переймалася. Накупляла на всі гроші, які ще лишилися, фарб і поринула в роботу.
Вимкнула телефон — усе одно колишні друзі давно не телефонували, а клієнти агентства тепер їй були ні до чого. Часто забувала пообідати, іноді й не мала чим, бо забувала поїхати в крамницю по продукти. У такі голодні дні їй, майже напівпритомній, являлися фантастичні видива. Реальність і уява змішувалися, як фарби на палітрі, витворювали дивовижні кольори, тони й напівтони. Згодом мистецтвознавці назвуть це її фішкою. А тоді вона просто поспішала, щоб скоріше написати серію робіт і влаштувати виставку. Бо на виставку прийде Віктор. Побачить її картини й переконається, що Дора дослухалася його порад, що він не помилився щодо неї — вона справді не безталанна. І тоді… Байдуже, що буде тоді. Тільки б побачити його!