Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, і справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, лише до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом із ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска в молодого покоління, виховання не те. Та й авторитети в них тепер зовсім інші.
— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.
— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…
— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?
— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист іще спить, бо вчора в «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: усі артисти — як сови, уночі гуляють, удень спочивають.
— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж із другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід із міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.
— Що, зновика?
Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще від самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.
— Посланіє вам на пошті.
— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?
— Я вчора надвечір приносила, так ви ж у «Трьох дубах»… заблудили. А сьогодні я вихідна. Іду від дядька Василя, думаю, скажу. Може ж, у вас і на хліб не зосталося, то підете на пошту й отримаєте. Але якщо вам не горить, то не йдіть — я завтра після обіду принесу.
Не горить… От повітруля цибата! Можна подумати, що її язикатий дядько Василь уже не виплескав, як Артист учора перед компанією «Очі чорні» співав, а потім Калитку зображав. «Чия земля? — Калитчина!»… Семен Бахурів, що вже не менше Калитки наскупляв тієї земельки в селі, мало не просльозився. «Що то талант!» — сказав і поклав двадцятку. Але й двадцятка, і десятка, й одногривеники — усе, що заробив за свої виступи, у шкалику й утопилося.
«Може, у вас і на хліб не зосталося»… Сердешна яка! Зосталося чи не зосталося, а за тим посланієм він не піде. Не піде — і все. Хай повертаються ті гроші туди, звідки прийшли. І хай той містер Ікс заткне їх собі в… Ну, куди хоче. Ті посланія вже все село на вуха поставили. Підслухав тут недавно, як молодиці теревенили. «Ви-те не знаєте, кумо, хто це нашому Артістові сістєматіческі переводи присилає?» — «Не знаю. А ви-те, кумо, не відаєте, звідки?» — «Відаю тіко, що не з України. Бо ж казала руда Зінка, що по міжнародній пошті, і не в гривнях, а в євриках. Ні адресу нема, ні фамілії. А сотка щомісяця — як штик». — «Євриками, кажете? Мо’, він развєдчик який німецький чи англійський?» — «Артіст — развєдчик? А клуб наш, значить, — засекречений об’єкт. То ж то він стоїть на замку стіко літ, щоб ніхто не знав, що в ньому сховано».
Хіхоньки та смішечки їм. Як це ще приватного нишпорку не найняли, щоб роздобув і в село доставив фото отого підпільного відправника грошей із «таємного розвідувального центру». Та щоб в анфас і профіль. Йому теж хотілося б глянути на те фото. А ще б краще — зустрітися віч-на-віч і сказати: «Хіба я тебе просив? У мене, знаєш, і своїх що „мазепівок“, що „франклінів“, що євриків — хоч греблю гати». От цього разу він не піде на пошту за переказом, і хай той містер Ікс так і подумає. Або ні — хай краще подумає, що він помер. От помер собі несподівано раб Божий Левко Терен, так і не доживши кілька років до законної пенсії, і тепер йому ніякі гроші не потрібні.
Уявив, як отой хтось, що вже півроку надсилає йому свої «тайні посланія», здивується, коли йому повернуть гроші з позначкою «Адресат вибув». А може, не тільки здивується. Хм… А що ж іще? Злякається? Засумує? Заплаче? Заридає? Він зупинився, хитро усміхнувся сам до себе (ач, як перехитрив містера Ікса!) і тільки тепер помітив, що вже підходить до пошти. Тю! Поки голова думала, ноги своє робили. Та коли ж це він устиг?! Ну й біс із ним. Оце ще раз візьме — і все, баста, фініта ля комедія. Чорт батька знає, хто це так таємно спонсорує його. І головне — за що? Нікому ж нібито й не дарував і в борг не давав. А як потім доведеться розплачуватися? Кажуть же, що безплатним буває тільки сир у мишоловці.