Артистові нагадування про Явдоху здалося образливим.
— Мою маму звали Оленою, — сердито махнув він на Пеха флейтою. — Можеш Явдоху взяти собі. Дарую!
Петюня аж позеленів і зі злістю хряснув дверима. «Славута» голосно чмихнула й помчала в напрямку міста.
Під вечір автівка голови знову повернулася до обійстя Артиста. Слідом за нею, вишнево поблискуючи в напівпрозорих сутінках, їхала розкішна іномарка. Голова ще від повороту на вулицю подавав голосні сигнали, ніби намагався попередити господаря про наближення гостей. Але той не виходив із хати й не підходив до вікна. Тільки пташина годівничка тихо погойдувалася на яблуні під вікном.
— Може, його вдома немає, — припустив Пех, коли машини зупинилися. — Левка Івановича часом запрошують пограти або поспівати ввечері. Знаєте, як він співає? Як цей… як його? здається, Бернс… Тобто я хотів сказати — як Бернес.
У голосі голови звучала надія. Він був би радий, якби Артиста й справді не було вдома. Баба з воза — коням легше. Навіщо йому ці проблеми з колишніми та теперішніми зірками? Але двері легко піддалися й відчинилися. Голова пропустив гостей. Першою через поріг ступила дівчина в синіх джинсах і короткому білому кожушку з каптуром, обрамленим песцевим хутром, за нею — жінка в довгій димчасто-блакитній шубці й такому самому хутряному капелюшку. Голова тяжко зітхнув, похапцем перехрестився і, мов теля на заріз, пішов за ними.
Левко прокинувся. Сів на ліжку. Здивовано глянув на дівчину в білому кожушку, яка заходила до хати. Здивування перейшло в острах, а потім і в панічний страх. Господи! Що це з ним? Що це? Галюцинації? Мара? Біла гарячка? Чи просто сон? Але ж ні — він не спить. Ущипнув себе за руку — точно не спить.
— Гала?!
Дівчина переступила поріг і зупинилася, ніби вагалася: іти далі чи чекати запрошення. Так само здивовано розглядала дивного чоловіка в чорному театральному фраку з атласними вилогами й білій краватці-метелику, що так не вписувалися в скромний інтер’єр сільської хати та геть не пасували до несвіжої зіжмаканої постелі, допотопного металевого рукомийника біля дверей, облущеної синьої фарби на дверях, старенького тканого хідника на підлозі.
— Гала… — прошепотів чоловік і затулив обличчя долонями.
Пам’ять зробила стрибок довжиною у чверть століття.
У театрі — «капусник». Улаштували його в репетиційній залі — зсунули докупи кілька столів, виставили на них наїдки-напої, донесли з адміністративного крила зо два десятки стільців. Зібралися переважно свої та жменька близьких до своїх. З нагоди чийогось напів’ювілею. Ні, не його. Точно не його. Здається, хореографові тридцять п’ять заокруглилось. Бо балериночки їхні аж надривалися, бідні, щоб догодити своєму худющому, але жилавому, як індійський йог, гуру. Тим більше, що Сашик Савченко недавно втретє став холостяком і тепер, мов шкідливий котисько на припічку, видивлявся собі чергову порцію сметанки.
Раптом Натася Коцун, худенька дзиґа, схожа на підлітка, через що й заробила собі стійке амплуа травесті, ховаючи щось загорнуте в білий рушник, спритно кинулася до іменинника, налягла своїми напівоголеними маленькими персами на ліве плече Сашика й узялася робити якусь маніпуляцію з його рукою. Поки захмелілий балерун отямився, до руки вже було прив’язане березове поліно. Левко ще не збагнув що й до чого, як двоє актрис повисли й на його руці, і за мить на ній, міцно припасований білим рушником із дрібненьким орнаментом, опинився ще один березовий реквізит із вистави, яку вони грали цього вечора.
Жартівниці схопили його за сорочку, витягли з-за стола, повели до Сашика, поставили поруч, і дівоча частина театральної трупи закружляла навколо них, весело пританцьовуючи та приспівуючи:
— Досить парубкувати! Пора пару вибирати! Кляніться, що за цей рік покінчите із цим ганебним гультяйським станом і станете добропорядними сімейними чоловіками! — суворо, як суддя вирок, промовила Натася.
— Кляніться! — вимогливо й погрозливо вигукнуло дівоцьке коло.
Левко відшукав поглядом Віку, змовницьки підморгнув до неї й підняв догори праву руку.
— Клянусь!
Авжеж, клятва була адресована їй. Віка усміхнулася. Ледь-ледь, самими кутиками повненьких темно-вишневих вуст. Вона не брала участі в цій грі, яку затіяла Натася. Натася? А таки Натася. Левко був у цьому впевнений на всі сто. Бо хто ж іще, крім Наталочки Коцун, міг згадати, що цього дня святкують Колодія й карають затятих холостяків? Вона ж до приходу в театр співала у фольклорному гурті. Але чи не заради Вікторії, своєї найближчої подруги, згадала? Чи не від її імені прозоро натякнула Левкові Терену, що його службовий роман непристойно затягнувся й пора б уже замінити романтичне воркування весіллям, скріпити штампом у свідоцтві про одруження і ще й тугенько зв’язати путами Гіменея, як оце щойно його руку зв’язали з березовим поліном?