Та Віка робить вигляд, що для неї самої все це так несподівано: здивовано поблискує чорними очима — мовляв, а я й не здогадувалася, що дівки таке втнуть. Чорноволоса, у чорній вечірній маленькій сукні а-ля Коко Шанель, чорних мереживних рукавичках до ліктів, з макіяжем у стилі вамп, сидить на чільному місці за столом і тільки загадково усміхається, як Джоконда. І спробуй відгадай, що там насправді в її голівці. Актриса! І не просто актриса — прима…
— А тепер — штраф! Сплачуйте холостяцький штраф!
Натася — як реп’яшок. Від штанів відірвеш — до сорочки вчепиться. Левко поліз у нагрудну кишеню за грошима. Але вона хутко замахала руками.
— Тю на вас, Левку Івановичу! І ще тричі — тю-тю-тю! Хто ж це грошима холостяцький штраф платить? Де це таке чувано? Де це таке бачено? Треба виконати якесь бажання.
— Чиє?
— Наше. Дівоцьке. От Олександр Васильович затанцює нам гопака. А ви співайте. Співайте-співайте!
— Що саме?
— Романс. «Очі чорні»!
Ну Натася! Ну хитруля! Він знову глянув на Віку. Романс, як і клятва, також був для неї, чорноокої.
«Капусник» закінчувався показом мод — чи то сам іменинник, чи хтось з організаторів напів’ювілейної вечірки запросив дівчаток із модельної агенції. Найімовірніше, таки Савченко — це в його стилі. Левка вони не цікавили: терпіти не міг худющих «вішачків» із завченими до автоматизму рухами й застиглими обличчями. Він показав Вікторії на вихід і вислизнув із душної зали. Святкування триватиме до ранку, Сашик добре постарався — на столах ще є що пити та є чим закусити, народ тільки розігрівся. А він зараз почекає Віку, викличе таксі, і вони — тю-тю звідси. Мабуть, справді треба вже щось вирішувати — три роки зустрічаються, звикли одне до одного. Дехто за цей час уже й одружитися й розлучитися встиг, а вони й досі в статусі закоханих Ромео і Джульєтти.
— Вам не подобаються моделі? — почулося від дверей репетиторської.
На нього примружено дивилася незнайомка. Струнка, височенька, з прямим світлим волоссям, розсипаним по плечах, у зеленій, з малахітовими розводами сукні та з такими ж малахітово-зеленими очима. Десь він її вже бачив. Ага, це ж та, що сиділа біля іменинника, Левко ще подумав, що то нова Сашикова пасія. Якби була брюнеткою, то можна б за відьму прийняти, подумав. Бо ж такі зелені очиська тільки у відьом та русалок-повітруль бувають. Але відьми, звісно ж, чорняві.
— І як ви здогадалися?
— Це було неважко. Якби подобалися — не вийшли б із зали.
— Ну, як вам сказати… А ви часом не модель?
— Я ж тут, а не там.
— Це не відповідь.
— Тоді й так, і ні.
— Тобто?
— Була трішки. Ще в десятому класі записалася в агенцію до Руслани Зенюк. Чули про таку? Щодня після уроків бігала. Хто до репетиторів з англійської чи математики, а я — до агенції.
— А як же з англійською й математикою?
— З англійської й без того мала «відмінно» — у мене особливі здібності до іноземних мов. А математика мені — як лисому гребінець.
— А уроки дефіле?
— Уявіть собі, пригодилися. Пізніше навіть «Міс університету» стала.
— А далі?
— В університеті якраз після конкурсу краси створили театральну студію. «Жар-птиця» називається. Чули про таку? От я й пішла туди.
— І грала, звісно ж, тільки принцес…
— Ну чому ж тільки принцес? Королеву теж грала!
— Я б подивився.
— Шкода, нас уже не зібрати. Залишилося трохи більше місяця до державних іспитів. Не до вистав, як ви самі розумієте.
— І куди збираєтесь?
— Зараз — додому. Може, підвезете?
— Якраз думав викликати таксі.
— Таксі? — тоненькі стрілочки брів від здивування стали сторчма над зеленими очима. — Хіба такий відомий режисер не має свого авто? Або… хоча б службового?
Його приємно лоскотнуло слово «відомий». Натомість кольнуло нагадування про авто. Своє… Службове… На перше не дуже розженешся з його зарплатнею. А друге… Та в них навіть головний режисер, сам грізний і могутній Мих-Мих, його не має. Що вже казати про молодого, хоч і нібито перспективного. Прийняли його до театру на ставку актора. Обіцяли — тимчасово, хай поки набирається досвіду, а там і ще одна режисерська ставка з’явиться. Але недаремно кажуть, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасовість.