І раптом його пронизав дикий страх, аж у грудях похололо. Навіщо він їй? Тепер вона може обійтися без нього, може покинути його. Вона може… А він без неї — ні. Схопив Галу за плечі, рвучко шарпнув до себе, притиснув.
— Боляче! — скрикнула вона.
— Не хвилюйся. Будуть гастролі. Будуть…
— Ой, Левчику, як я тебе люблю! Тільки тебе! Одного-однісінького на всьому білому світі! Ти такий добрий, такий благородний… Думаєш, я не знаю, як ти захищав мене перед Мих-Михом? Думаєш, не здогадувалася, що ти сам купував букети, щоб мені їх дарували після вистави? Але це було на початках. А тепер я справді заслуговую тих букетів. Правда ж, заслуговую? Правда ж?
— Правда.
— Тепер… У мене виросли крила, і їм треба польоту. Або я «зірка», або… Або все, або нічого. Я така. Розумієш?
— Та розумію! Заспокойся…
Вони зайшли до банкетної зали разом. А прокинувся він там під ранок сам. Не пам’ятав, скільки випив, що говорив, як «вирубався» і коли пішла додому Гала. Таке з ним сталося вперше в житті.
Гастролі відбулися. І статтю в центральній газеті надрукували. Але до столичного театру Галу ніхто й не збирався запрошувати. Наївна дівчинка, отруєна незрілою славою… Вона вперто чекала, що її кудись покличуть, що світ впаде до її ніг, замре там, вражений її талантом. Що вона завжди та скрізь буде тільки першою, тільки королевою!
Так минуло ще три роки. І настала та фатальна неділя. Гала засмажила качку з чорносливом, спекла пиріг із курагою, поставила на стіл пляшку французького вина, що стояла в їхніх запасах уже майже рік. Власне, вона не дуже любила поратися на кухні. Частіше їли те, що нашвидкуруч готував Левко, або ж перехоплювали щось у театральному буфеті. А тут — без будь-якого приводу.
Та привід, виявляється, був.
— Я їду, — сказала вона й піднесла келих на рівень очей, так, що вони заховалися за червоним вином.
— Куди? — грайливо перепитав він.
— Далеко.
— Дуже?
— Дуже-дуже.
— І твій Лев, грізний-прегрізний цар звірів, далеко-далеко тебе супроводжуватиме й охоронятиме! — він перехилився через стіл, спробував зазирнути їй в очі, заховані за келихом.
— Який із тебе лев? Тебе самого треба охороняти…
— То ти мене не візьмеш?
— Ні!
Вона випила вино, поставила келих і глянула на нього.
— Я зустріла іншого. Він… Ми їдемо до нього. І ще… Я взяла в касі театру грошей, оформила як безпроцентний кредит. Ні-ні, ти нічого такого не думай — він дуже мене любить і дуже забезпечений, найімовірніше, ці гроші мені не будуть потрібні. Але про всяк випадок. Не їхати ж мені бідною Попелюшкою. У мами навіть просити не можу. Ти сплачуй на перших порах. А я пізніше віддам. Обов’язково.
Скло тріснуло в Левка під пальцями. Червоне вино вилилось на стіл і потекло до тарелі з пирогом. Кров із порізаної долоні закапотіла та змішалася з вином. Він не відчував болю.
— То це і є небо для твоїх крил?
— Пробач! Не треба сцен! — Гала кинула йому серветку й хутко вийшла з кухні.
Коли він прокинувся, її вже не було. Тільки прощальна записка біліла на столі, біля так і не надрізаного пирога. «Вона не могла так швидко зібратися, — подумав. — Це просто розіграш. Просто якийсь дурний розіграш. Актриси це вміють». Похапцем одягнувся та вибіг у двір.
— Галина Михайлівна, мабуть, відпочивати кудись поїхала, — стрельнула цікавим поглядом сусідка, що вигулювала у дворі свого карликового пуделя. — На такій розкішній іномарці, не з нашими номерами. За кордон, може?
Він промовчав.
— Одні на іномарках по закордонах їздять, а інші собаці кісток не мають за що купити, — сердито пробурчала сусідка й потягла пуделя в під’їзд.
Наступного тижня в театр прийшла Вікторія. Як завжди, в образі вамп — синювато-чорне волосся, вигнуті змійками брови, чорна кофтина з глибоким декольте, темно-вишневі губи. Тільки він знав, яка невпевненість і ранимість ховаються за тим демонічним образом. І яка одержимість. Віка заради театру готова була на все: довічно жити в гуртожитку, перешивати та припасовувати секонд-хендівський одяг, недоїдати. Аби тільки грати. Саме це колись звело їх.
Вона дивилася на нього співчутливо, а він мовчав.