— День добрий, Левку Івановичу! Що ж ви не приїхали на концерт? Вероніка приготувала для вас пісню. Спеціально для вас.
Він підіймає голову. Очі зелені, як псевдосмарагд на пальці. Колись вона підбирала лінзи під колір сукні, тепер, значить, — під колір прикрас. Обличчя доглянуте, але час не обминув і його — від крайніх кутиків очей тягнуться тонкі павутиночки зморщок. Такі зворушливі зморщечки… І такі очі…
Рука в його долоні вже не тремтить, а тріпоче, як наполохана пташка в клітці. Що це — хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її та відчуває тверді мозолики на пальцях. Хм… Гала й мозолики…
— І вам доброго дня! Ви… ви… сідайте…
Хутко кидається в другу кімнату за стільцями. Але Гала притримує за руку.
— Не треба. Ми дуже поспішаємо. Мусимо їхати, уже вечір, а погода — самі бачите яка. Хоч би не перемело.
Вона бере з рук сільського голови великий пакет, ставить на стіл.
— Це вам до Різдва!
І враз якось поспіхом:
— У нас українська громада хоче свою театральну студію створити, щоб дивитися українські вистави. Не хотіли б попрацювати режисером? У Греції зараз дуже багато українців. Не хвилюйтеся — з переїздом я допоможу. Якщо раптом надумаєте… У нас там тепло… Ось моя візитка.
Він мовчить. У нього стільки запитань. Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася цими заметами з теплої Греції? Навіщо везла сюди, у цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб він побачив її? Навіщо?! Чи справді хоче, щоб він переїхав? І головне — чи знайшла те, що шукала? Чи спіймала свою жар-птицю?
Але Гала вже за дверима. Димчасто-блакитна шубка розчиняється в сірих сутінках, ховається за білий кожушок. За мить спалахують фари, чується вуркотливий звук увімкнутого двигуна, і вишнева іномарка рушає синіми снігами вздовж вулиці.
Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб
Літо тільки розпочало облогу міста, а спека така, що небо жаром обдає. Офіс — як після епідемії: жодного відвідувача, жоден телефон не теленькне. Секретарка десь повіялася «на п’ять хвилин». Певно, вона інопланетянка й у неї інший часовий вимір, бо на земному годиннику вже минуло не п’ять, а п’ятдесят. Утім, яка різниця, що розглядає ця «вішалка» з вибіленою стріхою на голові — свій манікюр за столом приймальні чи нові сукенки в крамниці навпроти.
Андрій нудьгував. Останнім часом він дедалі більше нудьгував у цьому безрозмірному кабінеті, заставленому імпортними офісними меблями й обвішаному грамотами та дипломами. Поки біг до нього щодуху бізнесово-службовими щаблями, здавалося, на сьоме небо сходить. А вийшов на сьомий поверх.
О, нарешті хтось таки згадав про раба Божого Андрія.
— Слухаю!
— Це Андрій Андрійович?
Голос, як у наполоханої пташки: крикни — і полетить. Але йому чомусь не хочеться, щоб пташечка спурхнула з його слухавки. Він зручно відкидається в шкіряному кріслі, вмощує італійські замшеві мешти на полірований польський стіл і підбирає грайливу тональність.
— Саме він.
— Доброго дня, Андрію Андрійовичу! Я знаю, що вас цікавить риба.
— Хм… Ви хочете запропонувати мені тонни три хека свіжомороженого? Чи маєте щось ексклюзивне й екзотичне, скажімо… піранью, живу й голодну?
Вона замовкла. Його іронічний тон геть її спантеличив. Але їй явно не хочеться, щоб тоненька ниточка розмови обірвалася.
— Ви… ви… Ой, вибачте! Я просто не так висловилася… Я… Ви… Ви збираєте марки із зображенням різних риб…
— І хто вам видав цю військову супертаємницю?
— Ви самі… Тобто… Я в газеті прочитала. У нашій, місцевій… Учора… Ви так цікаво розповіли…
— А-а-а-а, в газеті… Було таке, було… То чого ж ви хочете? Щоб я вам щось зі своєї колекції подарував?
— Ой ні! Ну що ви! Ні-ні! Навпаки. У мене є одна марка, з Австралії. Вона мені ні до чого. Я б її вже й викинула, якби не прочитала… про вас… про ваше хобі. От і подумала: а раптом вона вам згодиться? Я працюю тут недалечко від вашого офісу… Зовсім поряд… У музичній школі… Та ви, мабуть, знаєте — такий блакитний будиночок за аркою. Якщо будете на місці, то просто зараз я б і підійшла… Якщо вам цікаво… У мене якраз вікно, тобто перерва між заняттями.
— Гаразд, вистрибуйте у своє вікно і — прямісінько в мої двері.
Вона постукала обережно, як зразкова школярка до кабінету суворого директора школи. Ніяково зупинилася на лінії порогу, ніби роздумувала: проходити їй далі чи повернутися назад. Років під тридцять, невисока, зі світло-русявим чубчиком над виразними горіхово-карими очима. Мінімум косметики, світлі джинси, бежева туніка, сумочка кольору кави з молоком, такі ж черевички на підборах…