Колись, іще студентом, він побував у квартирі професора-історика — здається, той хворів, і довелося занести йому реферат, написаний, як завжди, за останню ніч. Тоді Андрія понад усе вразили такі ж мовчазні шеренги фоліантів на полицях і особливий дражливий аромат, яким вони пахли, якась таємнича атмосфера, абсолютно не знайома йому, синові колгоспного тракториста. Вона й досі йому чужа. Але тепер ці антикварні меблі з поволокою старовини, ці протерті до білих пролисин килими на підлозі, уміло замасковані накидками високі старомодні крісла викликали в нього дивну суміш співчуття, поблажливості та… торжества. Так, торжества! Він сьогодні міг дозволити собі в тисячі разів більше, ніж зациклені на науці сучасні «ботани» і колишня професура. Хоча йому багато через що довелося пройти заради цього. Так багато, що про дещо ладен був би й сам забути…
Марта сіла за рояль. Легенько пробіглася чорно-білим рядком. З-під клавіш спурхнуло кілька акордів і полинула мелодія. Спочатку ледь чутно та повільно, потім — гучніше й хутчіше.
— Та ви талант! — сказав, коли музика стихла й Марта підвелася з круглого стільчика.
— Це Шопен — талант, — знітилася. — А я… так собі… Просто вчителька музики.
Вона явно прибіднювалася. Он на стіні диплом у рамочці — перше місце на конкурсі… Марта перехопила погляд Андрія.
— Це було дуже давно. Коли я ще в музичному училищі навчалася. А потім… Після того, як загинув тато… Розумієте, я не могла залишити маму. Вони завжди були разом. Вона без нього задихалася, ніби в неї повітря забрали. І так три роки. Інститут я закінчила пізніше, заочно. Але це не консерваторія. А я завжди мріяла про консерваторію.
Андрій вирішив перевірити свій здогад.
— Стільки книжок я бачив тільки у свого професора. Довелося якось до нього додому реферат відносити: не встиг на парі здати. Ні, ви не подумайте, що я був якимось лінтюхом чи нездарою. Просто катастрофічно не вистачало часу. Я вже тоді взявся перевіряти, як діє закон «Хочеш жити — умій вертітися».
— І як?
— Діє залізно! Тільки від безперервного вертіння з часом трохи нудить.
Марта помовчала.
— Мої батьки не були викладачами. Але вони любили книжки. І музику, і подорожі, і мене, і… одне одного. Дуже любили. Вони в мене були незвичайними… А ось марки, які я вам обіцяла. Вони могли б і зачекати. Але… дякую, що зайшли. А то я, бачите, якою стрибункою на одній нозі стала. Кажу ж вам, вічно в якусь халепу втраплю. Як говорить моя подружка Люся, не піаністка, а горе ходяче… А вам справді подобається Шопен?
— Особливо у вашому виконанні.
Вона спалахнула, радісно усміхнулася, але враз сховала усмішку й недовірливо відсунулася від Андрія. Мовляв, терпіти не можу неправду!
Він узяв її за руку.
— Я щиро. Слово честі! Вам треба було б грати на сцені, а не морочитися з дітваками.
— Мені подобається така морока. Я люблю дітей, дуже люблю, — відсмикнула руку.
— А-а-а… ще когось?
— Собак, котів, птахів, небо, квіти, трави… Люблю читати, блукати осіннім лісом, збирати гриби, грати, слухати, як грають інші…
— Стоп-стоп, хитрунка! Я не про те. Я…
— І когось… любила… Але він… не любив Шопена.
— А я люблю. Шопена і…
— До побачення, Андрію Андрійовичу! Якщо мені ще подарують марку…
— Я прийду!
Пролетіло літо. Відхлипувала дощами якась особливо плаксива цього року осінь. Марта ще кілька разів зустрічалася з Андрієм — то біля офісу, то в ресторанчику поблизу. Щоразу, ледь угледівши його, вона спалахувала, як пізня жоржина, і, здавалося, ледве стримувалася, щоб не кинутися йому на шию. Він уже зрозумів: ці зустрічі були не випадковими, вона шукала їх, чекала його й дивилася такими очима… Нагадувала йому старшокласницю, яка вперше закохалася й не знала, що робити з тим своїм почуттям. Дивно. Він був упевнений, що кожна жінка, якій під тридцять, — актриса. Тільки одні грають краще, а інші — гірше. Але Марта, здається, не грала. Це тішило його чоловіче самолюбство. Він усміхався у відповідь. Скидав перед нею свій непроникний діловий панцир, як середньовічний лицар обладунки, і дозволяв їй зазирнути, щоправда, зовсім трішечки, ледь-ледь, у себе, не захищеного бронею.
Якось зі здивуванням зловив себе на тому, що чекає чергової зустрічі з Мартою. Спантеличений цим відкриттям, голосно розсміявся. Для чого? Навіщо йому ця літаюча в хмарах дивачка? Звісно ж, міг би хоча б заради розваги закрутити сякий-такий короткотривалий романчик. Але… Марта пасувала до флірту, як африканський страус до антарктичних снігів. А глибокого почуття він боявся, як сіроманець вогню. Мабуть, правильно говорить дуже «просунута» у психології, яку вивчала, але так і не вивчила, його дружина: йому давно вже цікавіше з мовчазними рибами, ніж із балакучими жінками.