Та обставини дедалі більше підштовхували його до Марти. Чи хтось підштовхував самі обставини?
Того вечора він прийшов до неї без попередження. Якийсь постарілий — ніби з часу їхнього побачення минуло кілька років, знервований і змоклий до нитки. Поставив на килимок шкіряну валізу, кинув на підлогу парасолю, заламану вітром.
— У тебе є вільна кімната. Не впустиш трохи пожити? Удома черговий скандал. Мені до них не звикати. Але цього разу вона, здається, зовсім здуріла.
— Хто — вона? — здивувалася Марта.
— Дружина.
— Чия… дружина? — Марті ніби щось перекрило горло й голос зірвався на фальцет.
— Досі нібито була моєю.
— Твоя дружина?!.. Але ж вона… вона… померла! Рік тому!
— Хто тобі таке сказав? — тепер уже здивувався Андрій.
— Твоя сестра.
— Моя?! Сестра?! У мене ніколи не було сестри!
Власта торжествувала. Вийшло! Вийшло! Вийшло-о-о! Риб пішов! Пішов її А в квадраті!
— І ти, рибище потворне, пливи слідом за ним — висиш тут на стіні та поблискуєш лускою й своїми булькатими очиськами. Як ти мені ос-то-гид-ло!
Вона зірвала зі стіни картину зі сріблястою рибиною, рвучко відчинила вікно й пошпурила її в калюжу. Полотно упало малюнком догори, риба хутко темнішала під осіннім дощем і докірливо дивилася круглим оком крізь його потоки на Власту.
— Ну чого витріщилась? — розсердилася Власта. — Пливи собі! Тепер це мій будинок — що захочу, те в ньому й повішу.
Подумала, що можна було б іще й акваріум викинути. Але ж він важкезний, як рефрижератор. Нічого, і його черга настане. На все свій час. Час… Час… Хм… Сьогодні минає якраз п’ять місяців із того часу… від того ранку.
О! Той ранок… Їй було нудно й самотньо. Самотньо й нудно. По радіо звучала якась популярна мелодія. На кухні закипав чайник. «Ми передавали концерт “Ранковий настрій”», — прорвалося крізь завивання свистка.
Який там у біса ранковий настрій у цьому домі мовчання! Хоч вовком вий…
«А зараз до вашої уваги радіослужба знайомств. Вона допоможе тим, хто стомився від самотності, знайти свої половинки…»
Дурні вівці! Невже вони й справді вірять, що коли «половинка» плюс, то самотність зразу мінус?
«Самотня інтелігентна жінка з вищою освітою, житлом і матеріально забезпечена, без шкідливих звичок, спокійна, урівноважена, співчутлива, симпатична, за гороскопом Риба, бажає познайомитися… Любить музику, книги, колекціонує нецке… Цей лист надійшов із…»
Власта мало не захлинулася чаєм. О! У цьому місті є ще одна Риба-колекціонерка! А що як… Хм… Чому б і ні? Та це ж ідея! Ну, рибки мої, тримайтеся! Гра розпочинається.
Хід перший — Славко.
— Алло! Славку, ти ще працюєш у тій газетці?..
У слухавці — здивована тиша. Тоді якийсь прим’ятий Славків голос:
— Ще працюю. А чого це ти, Властонько, раптом про бідного сусіда згадала?
— Є справа.
— Та я біля тебе, кицюню, — хоч справа, хоч зліва… Тільки пальчиком помани.
Ага, хай помріє. А поки що — напише про її чоловіка.
Виявляється, він уже десь чув, що її АА збирається на вище керівне крісло. Отже, публікацію про кицюніного чоловіка шеф розцінить як рекламу. А за рекламу, сама розумієш… Мані-мані…
Що ж тут незрозумілого? Але хто платить, той і музику замовляє. Вона заплатить за цілу сторінку в його «рептильці». А він має здивувати наївних читачів публікацією про її АА. Ні-ні, не його службовими подвигами чи геніальним бізнес-нюхом, а… Скажімо, тим, як він іще школярем грав на баяні й співав у сільській хор-ланці, був волонтером, колекціонує марки з рибами, має акваріум із якимись екзотичними тюльками. Ну, словом, знайдеться чимало чеснот, якими зможе похвалитися її благовірний. Про те, що він чемпіон із лежання на дивані перед телевізором, писати не обов’язково.
— О! Ти так любиш свого чоловіка… — прицмокнув Славко.
— П’яна від кохання!
— А я п’ю тільки коньяк «Карпати».
— Та хоч «Гімалаї»!
— Тоді о’кей, мурочко! Не знаю, що ти там задумала, але відчуваю, як уже випускаєш свої гострі пазурчики.