Поки справжнє життя настало, нічого не залишилося. Тільки контракт. Їхній дім давно вже нагадує акваріум для риб. Жінка й чоловік так само безмовно й безшумно, як риби, пропливають у ньому одне повз одного: з передпокою — до вітальні, з вітальні — до спальні, зі спальні — до ванної, з ванної — до кухні, з кухні — у передпокій… Мовчки прокидаються, умиваються, одягаються, п’ють каву, спускаються в гараж, розміщений у цоколі, сідають кожне у своє авто (у нього — чорне, у неї — сріблясте), випливають на вулицю й пливуть у різні боки. Вона повертається за кілька годин — після фітнес-центру чи шопінгу (у провінції навіть для людей їхнього статку розваг небагато, хіба що зрідка корпоративні вечірки та казино, до якого вона стала вчащати з минулої осені). Він — коли ввечері, а коли й уночі. Знову пропливають просторими клітками, непорушно сидять кожен перед своїм телеящиком: вона любить сентиментальні серіали, він — бойовики, ділові новини або футбол.
Не раз безсонними ночами, дивлячись у темряву, Власта намагалася згадати, коли чоловік востаннє обнімав її, що говорив при цьому. Зрештою, яке це мало значення… Вона давно перестала спалахувати в його обіймах. Спогади мерехтіли перед очима, наче кадри з нуднуватого фільму. Тільки давні прикрощі та образи впереміш із тими кадрами вилазили зі шпаринок пам’яті, як рубці від ран з-під гриму.
Кілька разів вона намірялася щось змінити: а) кинути все й утекти світ за очі із цього пропахлого рибою акваріуму; б) зайнятися якоюсь справою чи й навіть улаштуватися на роботу; в) закохатися або хоча б завести коханця… Але… Утекти вона могла б хіба що на Канари, тільки за що там жити до кінця днів? Від самої думки про роботу за фахом її нудило — однокурсниця-«ботан» у дешевому плащику й китайських мештах, яка недавно нагадала їй про «їхнє вчительське покликання», здалася Власті істотою з іншої планети. А щодо пункту третього…
І сама ж винна, що той бісів папірець з’явився на світ і обплутав її, як павутиння нещасну муху. Тоді її Риб заповзявся розбагатіти. Переганяв потріпані автомобілі з Німеччини, возив цукор та кетчуп із Польщі, відвойовував свою територію на ринку, домовлявся з митниками, шептався з якимись крутеликами… Він пропадав днями й ночами, а коли з’являвся вдома, вона влаштовувала дикі сцени ревнощів. Ні, це ж треба! Колись вона його ревнувала!.. Він ображався за недовіру, клявся, що з ніг падає, аби схопити удачу за хвіст, бо хто не встигне зараз, то за кілька років бігтиме за останнім вагоном швидкісного потяга. Вона також була не проти удачі й свого зручного місця в комфортабельному вагоні, але при цьому їй іще хотілося, щоб чоловік частіше був поруч.
Він її не розумів. Вона йому не прощала. Будинок виростав, а щось у будинку геть розвалювалося. Зрештою після чергового скандалу Андрій запропонував укласти шлюбний контракт, як це роблять за кордоном: якщо він справді (раптом би таке сталося!) здійснить «похід наліво», то вона отримає будинок і все, що в ньому; якщо ж Власта заведе когось «на стороні», то піде з дому, з чим прийшла. Тоді вона сприйняла той папірець як кладочку до тимчасового перемир’я. Та й годі. А тепер…
— Кинула б усе до біса! Жила ж ти раніш без палацу й «мерса», — нагадує Славко, потираючи палаючу щоку.
— Щоб я поступилася?!
— То закохайся в когось таємно. У мене, наприклад. Ми ж, кицюню…
— Що було, те загуло! І взагалі… Наука доводить, що кохання — то така психічна хвороба. Від нього нормальні люди позбавляються, як колись від чуми чи віспи. Ех… Та я навіть заради розваги не можу когось завести, щоб не втратити…
— Гроші…
— Даремно іронізуєш. Гроші — це свобода.
— Гроші — це тільки гроші. А ти таки втратила, мурочко.
— Що?! — стривожено скинулась Власта.
— Колись ти так класно пускала бісики очима. А тепер…
— Іди ти, Славку, під три чорти!
— Я піду. А як же та… піаністка? Вона-бо…
— А що мені до неї? Вона пішак у моїй грі.
— А ти, значить, королева… Ну звісно ж, Снігова.
Спочатку у двері просунулося потворне, розквашене на дощі рибище в дерев’яній рамці. За ним власною персоною з’явився її Риб. Поставив валізу, кинув мокру парасолю.
— Чого це моя картина валяється аж біля брами? — сказав знервовано.