— Певно, рибище хотіло пливти за тобою… Попливли б ви й справді собі…
— Ще чого! Нікуди ми не попливемо. Не бути по-твоєму. Не бу-ти!
— По-моєму? Ти закрутив роман із якоюсь, а я…
Андрій аж знетямився. Підступив до Власти, стріпнув мокрим чубом. Досить! Він усе знає — Марта розповіла. І про листа, і про марки, і про Властині дзвінки, і про її велику «сестринську» турботу про нещасного самотнього «брата».
— Дурепа! — закричала Власта. — Дурепа!!! Тільки такі дурепи й пишуть у службу знайомств, бо самі ні на що не здатні.
Ах, вона не писала в службу знайомств? Як це не писала, коли Власта на власні вуха чула? То Мартина подружка так удружила? Які ж у декого турботливі подружки бувають! А Мартуся, значить, повелася тільки тому, що впізнала його на фото в газеті? То вона його давно знала? Аж п’ятнадцять років? Ох, яка свята великомучениця! То чому ж він у неї не залишився? Чому повернувся? Бо це його дім? Ха-ха! І ще тричі ха-ха. Був і загув. Хіба він забув про контракт? То нехай іще раз гляне на знімочки до контракту. На кожному з них — Риб і Мартуся. Скрізь — тільки він і вона! А це доказ. Як треба буде, то й свідок засвідчить. Авжеж, у неї є й свідок. Тож хай він і не рипається, бо вона так підмочить його бездоганну репутацію, таке зчинить, що він не тільки про своє підвищення забуде, але й у нинішньому кріслечку не втримається.
— А може, хм… — Власта грайливо поводить очима. — Може, ти, чого доброго, й справді… Ха-ха… Які в неї закохані очі! Заради таких можна все покинути…
— Ти забула? Я ж Риб! Та й кохання на землі давно скасували. Твої ж слова… А ти завжди знаєш, що говориш. До речі, розповідь Марти — на диктофоні. Отже, ти програла, щучко! Один — нуль на мою користь. Пардон, два — нуль.
— А це ж чому аж два — нуль?
— А тому, що за марки ти дуже переплатила. Я продав їх Мощанському мало не вдвічі дешевше, ніж він тобі.
— То ти… ти… ти…
Він регоче. Нахабно, просто в обличчя. Авжеж, знав. Як він міг не впізнати свою австралійку? Щойно Марта «подарувала» її, зразу ж зателефонував до Мощанського. Той зізнався, що продав її Власті. А чого б не продати, коли так добре платять? Якби Власта хоч трішечки цікавилася тим, чим захоплюється її чоловік, крім заробляння грошей, якби знала хоча б, як і які марки потрапляють у колекцію, то не сіла б так ганебно своєю пещеною дупкою на слизькому. От чого він ніяк не міг зрозуміти, то це як марка опинилися в Марти й чому вона з нею прийшла до нього. Тож вирішив також пограти.
— На почуттях бідної дівчини, яка з кожним днем закохувалася в тебе дедалі більше, поки зовсім не втратила голову?! — презирливо глянула на нього Власта.
— Ой, хто б говорив про почуття! А грав я у твою гру, моя акулко! Тільки за своїми правилами. Ну все, пограли й досить. Сезон розваг закінчено. Рибок годувала?
— Сам годуй! Хай би вони тобі виздихали! — відрізала Власта й грюкнула дверима.
Андрій якраз набирав корм для рибок, коли обізвався сотовий. У слухавці хтось голосно ридав і просив допомогти.
— Хто це? Люся? Яка ще Люся?.. Дівчино, ви помилилися. Не знаю я ніякої Люсі з музичної школи! Набирайте правильно номер! — роздратовано сказав він і кинув телефон.
Але бравурний марш знову зазвучав на всю кімнату — якась Люся з музичної школи не могла заспокоїтися.
— Чого вам треба?.. Та перестаньте хлипати, говоріть виразніше! Ах, це ви надсилали лист до служби знайомств… Замість Марти… А Марта — це… Марта? Ви викликали «швидку»?.. Що ви таке говорите? Вона хотіла накласти на себе руки?.. Але я… Чого ви телефонуєте мені?.. Я їй ніхто. Ніхто! Розумієте?.. Я… Я… нічого не обіцяв… Та вона ж сама… Дівчино! Я надто тяжко ліпив своє життя, щоб тепер усе втратити… Я себе втрачаю? Мене самого рятувати треба? Ви божевільна!.. Точно божевільна! Це до вас треба «швидку» викликати. Та що ви мені все про її душу та неземне кохання! Немає неземного кохання!.. І земного також немає! Не-ма-є!.. Вона що, янгол чи інопланетянка?.. Та якби всі через це… Ах, вона не така, як усі… Ну, якщо ви, Люсю, справжня подруга, то й потурбуйтеся…
Пожбурив мобілку на канапу. Узяв пакет із кормом. Руки тремтіли, корм розсипався. Риби підпливли до стінки акваріуму, широко розтуляли роти й незмигно дивилися круглими очима. Він кинув корм разом із пакетом і підійшов до вікна. Десь далеко, кварталів за кілька звідси, чулася сирена «швидкої». Може, вона повезла Марту? Невже Марта його так?.. Невже вона справді через це?.. Люся сказала, що вона не хоче без нього жити. Дурненька… Скільки людей так живе… Навіщо ти це зробила, Марто? Марто!!! Це ж була гра… Просто гра… Тепер усі грають… Я не можу… Мій дім… Моя кар’єра… Господи, що з нами сталося? Що… зі мною?.. Ні, я не можу втратити!.. Не можу втратити… Марто!