— Запрошуєш рвонути разом із тобою? — усміхнувся Дмитро. Він добре знав, як непросто гомо совєтікусу прорватися за кордон. І в несподіваність Зенькової перемоги на конкурсі не дуже вірив. Якби не таточко тут та не дядечко в міністерстві, то й ніякий конкурс не допоміг би. Бідний художник Зиновій Луцик… Хто б говорив про бідність!
— Запрошую! Авжеж! — артистично розкинув руки Зеньо. — Але поки що на виставку! В арт-галерею! Оце якраз до тебе біг. Ти ж, кажуть, у журналюги подався. Здивував, старий, дуже здивував! Нібито ж на філологію вступав, а не на журналістику. Чогось я й не прикидав, що ти папір шмаруватимеш усякими там репортажами та інтерв’ю. Але для мене тепер це якраз те, що треба…
— Тобі потрібен папір? Хіба він у Європі вже закінчився? — іронічно перепитав Дмитро.
— Мені потрібен писака, а не папір!
— Дякую за писаку, — образився Дмитро. — Не знаю, як у Барселоні, але в нас писаки не продаються.
— Та ти чого, старий? — штовхнув його в плече Зеньо. — Не дуйся! Писаки скрізь продаються — і в роздріб, і гуртом. Але я ж тебе не купую. Просто так, по-дружньому. Сам подумай — хто ж іще напише про мій талант, як не однокласник! Я своїм дорогим землякам пропоную на Європу подивитися крізь призму моїх картин, та й тут уже дещо встиг написати. Прийдеш — побачиш — напишеш. Ага, ось і шефові твоєму запрошення, і… Ну, кому треба, тому й вручи. І оголошення в номер на першу сторіночку — щоб побільше народу прибуло, щоб, так би мовити, яблуку ніде було впасти. Так, здається, ваш брат газетяр пише, коли публіки багато збирається. Ну от. А потім… «У затінку слави героя запросим погрітися й вас».
Виставка була так собі. Музеї, театри, окремо — ескізи історичних фасадів з атлантами й каріатидами, замальовки дахів і колон. На майдані худющий чоловік зі скрипкою в руках і капелюхом біля ніг — не розбереш, чи це вуличний музикант, чи жебрак. Старий годує голубів… Голуби на скульптурі посеред фонтану… Усе це передано з фотографічною точністю. З таким же успіхом можна було б подивитися світлини в туристичних буклетах. Зенько тихо поскаржився, що привіз багато замальовок старовинних церков, але їх виставляти «не дозволено».
Дмитро спокійно споглядав експозицію, повільно переходив від серії до серії. І раптом аж стрепенувся. Серед архітектурної готики та бароко, замальовок площ із різношерстою туристичною публікою й зграями голубів виділявся портрет юної вершниці. Важко було повірити, що його також написав Зеньо. Норовливий вороний кінь, щоправда, трохи непропорційний, і передні ноги його зігнуті неприродно. Але здається, що він летить у повітрі. А над ним — підхоплене вітром чорне волосся дівчини, її біла розкішна сукня в середньовічному стилі, свіже, наче росою вмите, обличчя з виразними горіхово-карими очима, гарячий захоплений погляд — ніби вона побачила перед собою щось таке, чого не бачать інші, та ось-ось домчить до того дива на своєму вороному…
«Лінда» — повідомляв скромний напис унизу картини.
— Ух ти! Оце дівчина! Зеню, гайда до Барселони! Щоб заглянути в ці очі, я готовий покинути все! Ладен летіти, пливти, їхати, іти, повзти! Навіть таємний підземний перехід через кордон прорию заради неї! — вигукнув Дмитро. — Зараз же починаю збиратися! Негайно! Бувай, о великий да Вінчі! Чао! Біжу!
— Куди, божевільний? Ще ж офіційного відкриття виставки не було! Ти повинен слово сказати про мою експозицію! Ми ж домовлялися! — Зеньо схопив його за рукав.
— Які шедеври? Де вони? Де? Я нічого не бачу! Мене осліпила краса твоєї каталонки!
— Якої ще каталонки? — здивувався Зеньо.
— Оцієї, на летючому вороному. Пообіцяй, що познайомиш із нею. Поклянись, Зеньку! Бо не напишу ні про виставку, ні про те, який ти великий художник.
— З чого ти взяв, що ця вершниця — каталонка?
— Барселона ж не просто іспанське місто, це столиця Каталонії. А каталонці — народ гордий і вільнолюбивий. Як вони за свою незалежність борються, як свою культуру оберігають!
— Ти що — сепаратист? Самостійник? — хмикнув Зеньо.
— Сам ти самосійник! — штовхнув його Дмитро. — Я ж про горду вершницю. У нас таких дівчат немає.
— А я кажу — є.
— А я кажу — немає.