Дмитро заснув аж під ранок. І зразу ж побачив перед собою вороного, що мчить над лугом, не торкаючись копитами трави. Спіймав очима зачарований усміх чорнокосої вершниці.
— Ліндо! — гукнув. — Ліндо! Будь обережною! Куди ти летиш? Куди ти знов летиш? Якою усезнайкою-поспішайкою була, такою й залишилася!
Жінка махнула головою. Чорне волосся раптом здійнялося, зібралося докупи й стало крилом великого птаха. Воно закрило Ліндине обличчя. Кінь скочив із берега, опустився в червону річку. Випірнув із неї вже не вороним, а вогняним. І без вершниці.
— Ліндо-о-о! Вернися! — закричав Дмитро й прокинувся.
Лінди в кімнаті не було. Він похапцем одягнувся і вийшов у двір. Хвіртка відчинена. На траві попід штахетником збита роса. Сліди ведуть на дорогу й губляться на білому піску. Він побіг за ними. Обминув обійстя, завернув на стежку, що вела до річки, вийшов на місток. На містку лежав блакитний пасочок від Ліндиного халата. Значить, вона знову була тут. Перейшов місток. Лінда стояла на другому березі, розгублено дивилася на течію й дрібно-дрібно тремтіла. Від холоду чи від страху?
— Я тут! Я тут, люба! — накинув на плечі куртку, взяв за руку.
Лінда покірно пішла за ним.
— Хто ж іде з дому не снідавши, — сказав докірливо. — Поснідала б і тоді вже гуляла б собі на здоров’я. Тим більш, що ти й заснула вчора без вечері. От усезнайка-поспішайка!
— Дякую тобі! — сказала вона.
— За що?
— Тут дуже гарно. Така осінь… Якби не робота, ми могли б не повертатися до міста.
— А ми от візьмемо й не повернемося.
— А як же Вадик? Йому ж до школи треба.
Дмитро поставив чайник на електричну плитку, нарізав батон, дістав масло, сир.
— Умивайся й до столу!
Вони тут живуть уже чотири роки. Переїхали через три з половиною після того, як дізналися про Ліндин діагноз.
Лікар Петровський, давній приятель, з яким вони разом не одну чарчину випили, довго вагався, перш ніж винести свій вердикт. Нарешті залишився з Дмитром наодинці.
— Кепські справи, пане професоре. Геть кепські. Хвороба Альцгеймера. Загадкова, непояснима й невиліковна. Що провокує? Якби я міг відповісти на це запитання, то став би Нобелівським лауреатом. Може, стреси, може, надмірна втома мозку, може, гени, а може, ще щось…
Спочатку вони не повірили в прогноз старого психіатра. Якщо не здаватися, опиратися, боротися… Якщо… Зрештою, трапляється й чудо. Он дехто навіть від раку на четвертій стадії виліковується. А щоб жінка з такою нестримною енергією, з такою феноменальною математичною пам’яттю та втратила її!
Боротьба була запеклою. З суворим режимом, з ретельно збалансованою дієтою, з численними логічними вправами. Але вони міліметр за міліметром програвали територію Ліндиної пам’яті Алоїсу Альцгеймеру. Зрештою Дмитро, за порадою лікаря, понаклеював по всій кухні таблички з написами. «Тарілки», «Ложки», «Ножі», «Хлібниця», «Цукор», «Сіль» — повідомляли жовті квадратики паперу. Але Лінда все одно забувала, що де лежить, а інколи навіть — що означають самі ці слова.
Якось Вадим зайшов до батька в університет.
— Ти тільки нічого такого не подумай, тату, — мені дуже жаль маму. Ти ж знаєш, як я її люблю. Але… Рита дратується й боїться. Це постійне плутання — то цукор у сільниці, то ножі в холодильнику… Ці папірці по всій квартирі… Вони ж нічого не дають. А людина з такою хворобою в міському помешканні — це дуже небезпечно. Вона ж може й газ залишити ввімкнутим, і в квартиру кого завгодно впустити. Ми всі розходимося, а вона залишається. Та й… Ми з Ритою чекаємо дитину. Треба приймати кардинальне рішення, треба щось робити. Сам розумієш… Ми всі її там провідуватимемо.
— Де це — там? — аж сполотнів Дмитро.
— Сам знаєш, — опустив голову син.
Наступного ж дня Дмитро подав заяву на звільнення. Йому не повірили — мабуть, пан професор жартує. Справді, міг би ще працювати й працювати, професура в їхньому університеті довго тримається, дехто вже ледь пересувається, ледь говорить, але вперто дибуляє до аудиторій і повчає «плем’я молоде та незнайоме». Йому ж тільки під сімдесят. А Лінда… Їй тільки шістдесят три. Чому це сталося саме з нею? Чому так рано? Уявити її в психоневрологічному притулку, пропахлому ліками, серед згасаючих старих із безнадією в очах…
— Тату, — ображено сказав Вадим, коли Дмитро отримав розрахунок. — Як ти міг піти з університету? Навіщо? Ми з Ритою думали, що ти нам допоможеш на квартиру зібрати. А тепер… З самої пенсії сьогодні на нормальне житло не відкладеш. А в нас зарплати — сам знаєш які. Що ж нам, отак і жити всім разом? Рита каже…