Він так не міг. Мабуть, він не так улаштований. На якийсь час перестав розуміти Лінду з її постійною тривогою й жіночими страхами. Вона ж не розуміла його: як можна сидіти та клацати на друкарській машинці, коли плаче дитина? Дитина, яку вони аж вісім років чекали!
Світлана його розуміла. Відверто кокетувала, артистично залицялася, на льоту ловила кожне його слово, не скупилася на компліменти і, здається, нічого від нього не хотіла. Принаймні, ніколи й не натякала, що замахнулася б на сім’ю чи претендує на роль дружини. Вона аж два роки прожила в першому шлюбі та всього півроку — в другому. А тоді, як зізналася якось під час вечірки на кафедрі, зробила для себе висновок: прати, готувати, терпіти поряд чиєсь кашляння, чхання й хропіння — це не для неї. Вона шукає чоловіка-свято й сама хоче бути святом для когось.
Того вечора він сказав Лінді, що їде в термінове відрядження. На два дні. Навіть квиток на вечірній потяг ніби ненароком «забув» на видному місці. Але дружина й не глянула на той клаптик паперу. На малого раптом наче щось найшло — він плакав, вередував, не відпускав її від себе, і їй було не до квитка.
Дмитро приніс шампанське й помаранчі. Світлана запалила фігурні свічки. М’які сутінки злилися з мелодією оркестру Поля Моріа. Відкорковуючи шампанське, Дмитро зітхнув: Вадик дуже каверзував, мабуть, знов захворів. Світлана нервово пересмикнула оголеними плечима.
— Давай не будемо. Сім’я — це одне, а кохання — зовсім інше. Не треба змішувати картоплю з апельсинами. Краще вживати окремо — поліську бульбу з салом і екзотичні помаранчі з шампанським, — кинула насмішкувато.
— Цікава метафора, — усміхнувся Дмитро. — Але-але-але… Кохання — річ примхлива й непередбачувана. Воно може оволодіти кожним нейроном мозку, кожною клітиною тіла, а потім раптом покинути все, піти й навіть ручкою не помахати на прощання. Таке трапляється, і нерідко. Але життя триває, і нове кохання приходить. Бо як же без кохання? Без нього й сім’ї не треба. Ліквідувати його, як більшовики класовий елемент чи як хірург рудиментарний орган, — і все, скрізь суцільне свято. Житимемо, як дикуни в первісному суспільстві — дружними стадами, самими інстинктами.
— А мені подобається бути дикункою! — Світлана підхопила келих, закинула руку «на брудершафт», одним духом випила шампанське, припала вологими вустами до його вуст. Розстібнула «блискавку», сукня сповзла на підлогу, під сукнею не було нічого. — Веди мене до печери, мій неандертальцю!
Посеред ночі в нього заболіло в грудях, стало важко дихати. Щось млоїло, пекло, мучило, а він не міг визначити, де саме починається той біль. У серці? У шлунку? У бронхах? У голові? Тільки задрімав — перед очима постала Лінда, у білій сукні на вороному коні. Кінь спускався десь аж з-під хмар і падав на галявину, прямо на Вадика, який сидів на розстеленому пледі. Лінда повернула обличчя до нього. «Пам’ятаєш? До самої смерті — і в горі, і в радості!», — прошепотіла з-під хмар. Раптом різко хитнулася, перехилилася на бік, випала із сідла, розкинула руки й також стала падати, як підстрелена пташка…
— Вадику! Ліндо! — Дмитро закричав і прокинувся.
Піт заливав обличчя. У роті пересохло, губи пошерхли й аж запеклися. Здавалося, десь поряд, у кутку кімнати, відсапується вороний. Чорний кінь… Чорний кінь… Мама казала, якщо присниться чорний кінь, то хвороби не обминути. Це попередження. Жодного разу сон не обманув її. Вадик… Його син… Під копитами чорного коня… Лінда… У білій сукні… Це йому за гріх, за зраду. Це все через нього. Вадик не просто вередував — він просив, попереджав, застерігав. А тепер… Що з Вадиком тепер?
Похапцем одягнувся й вийшов. Надворі сіріло. Сонне місто здавалося напівреальним, наче із сюрреалістичної картини. Він пішов безлюдними вулицями, потім побіг. Не думав про те, що скаже Лінді, як пояснить це своє дострокове повернення з «термінового відрядження». Тільки б усе було добре. Тільки б із Вадиком нічого не сталося! Він клянеться, що більш ніколи… Намагався згадати «Отче наш». Плутав слова, яких не повторював із дитинства. Зрештою просто зашепотів: «Господи! Захисти мою сім’ю! Спаси і сохрани!»
Біля під’їзду стояла машина «швидкої допомоги». Сходами спускалися лікарка й Лінда з Вадиком на руках. Він мовчки взяв сина, торкнувся губами до його палаючого лобика. Не відпустив від себе, аж поки Вадик не заснув — уже в лікарняній палаті.
«Кажуть, що в деяких людей дуже розвинута інтуїція. От ти й відчув і повернувся». Здається, так тоді сказала Лінда. Ні-ні. Це він готувався так сказати їй, якщо вона запитає, чому він так хутко повернувся. Але Лінда тоді нічого не запитала. Нічогісінько. Тільки коли вже проводжала його з палати, припала до грудей і заплакала.