— Банальна звичка, кажете. То чому ж ви так і не звикли жодного разу? Чому?
Петровський впав у крісло, що аж заскрипіло під вагою його важкого тіла, уп’явся колючим поглядом у Дмитра. Хотів щось сказати, але не знаходив слів, тільки хапав ротом повітря. Зрештою опустив очі.
— Ви штовхаєте мене на порушення лікарської етики. Не можу я вам написати фальшивий діагноз.
— А хіба я вас просив?
— А що ж ви просите?
— Роботу. Там же, де Лінда буде. Допоможіть улаштуватися.
— Ким? Може, лікарем? — нервово засміявся Петровський. — Але професор філології та психіатр — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Навіть якщо ви пишете психологічну прозу, то це не означає…
— Ким завгодно! — перебив його Дмитро.
— Ким завгодно? Ким завгодно… Ким завгодно… — Петровський нервово затарабанив пальцями по столу. — Ну, на медбрата ви також претендувати не можете — звиняйте, але не ті сили. А там усіляке трапляється. І втихомирювати доводиться, і гамівні сорочки надягати. Прибиральницею, чи то пак прибиральником… Вакансії є, але… Щоб пан професор мив клозети… Я вас дуже поважаю, Дмитре Павловичу, і такого просто б не пережив… Була там одна посада, щось на зразок організатора дозвілля. В інтернаті половина людей хворих, а половина — просто старих, які не можуть самі собі дати раду й не мають дітей. Ну, така от специфіка закладу… Отож вони й телевізор дивляться, і в ігри грають, хтось малює, хтось вишиває чи майструє… І хтось має їм у цьому допомагати. Зазвичай організаторами працювали випускники медколеджу, але витримували недовго. Остання дівчина заявила на прощання, що краще на базарі стоятиме або в турецьке рабство продасться… Таке от зморозила… А потім ми й зовсім скоротили цю посаду — «позаяк за відсутності наявності фінансування», як написала у своєму критичному матеріалі одна журналістка.
— Мене фінанси не цікавлять — ви ж знаєте, — сказав Дмитро.
— Працюватимете за так?
— Працюватиму.
— Тоді я поцікавлюся, чи можна щось удіяти.
Ну от, речі зібрано, вікна забито дошками. Продукти з комірчини й городину з погреба забере Вадим — якось приїде машиною та перевезе все до міста. Не варто було й морочитися з тією бульбою та цибулею, краще б посиділи з Ліндою на сонечку та поговорили. Але хто ж знав, що зимувати тут уже не доведеться, — сподівався на краще.
Присіли перед дорогою. Лінда раптом підхопилася, радісно крутнулася посеред кімнати:
— Пам’ятаєш, Дмитрику, як ми з тобою танцювали танго в ресторані?
Він кивнув:
— Пам’ятаю.
— Ти мене тоді дуже здивував. І дуже вразив. Дуже-дуже! Щоб так станцювати танго з першого разу…
— Ти ж сама сказала: «Прислухайся до мене». Я й прислухався.
— І почув… Знаєш, я тоді загадала: якщо танець вийде, якщо зіллються ритми наших тіл…
Лінда підвелася, підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі.
— Програвач запакований, — сказав Дмитро. — Може, розпакувати?
— Навіщо? Ми й так знаємо музику, — зупинила вона його. — Прислухайся до мене.
— Добре, Ліндо.
На якусь мить йому здалося, що зараз станеться чудо, що це танго в опустілому будиночку посеред осіннього саду поверне Ліндину пам’ять. І не треба буде їхати до притулку. Але Лінда раптом зупинилася, здивовано подивилася на валізу біля дверей.
— Ти повернувся з відрядження, а я обід не приготувала. Зараз, любий, зараз, зачекай хвилинку.
Вона розгублено озиралася, не знала, які двері ведуть на кухню.
Дмитро взяв її за руку.
— Не треба, люба. Нам пора їхати.
Червоний «бедрик» завернув праворуч. Вузька шосейка відбігала від міжнародної траси, тяглася до лісу й губилася в його зелених нетрях. Дмитро знав: кілометрів зо п’ять вона в’юнитиметься між соснами, потім обмине дубову посадку, тоді шосейка перейде у звичайну піщану дорогу, яка через густий підлісок із болотяними калабанями вибіжить до озера. За озером — кілька сільських вуличок, а вже за ними, трохи осторонь, відділений від села крутим колінцем мілководної річки й захований у лісі від цікавого людського ока — інтернат. Саме той…
Ліс, власне, починався вже за сотню метрів від магістралі. Розкішні зелені сосни шуміли високими кронами над мініатюрним «жучком», ніби вітали неофіта у своєму царстві. Лінда, що було задрімала, прокинулася від того шуму, припала до скла.
— Ми їдемо до Залісся?! А де Вадик? Де наш Вадик? Його немає в машині! Дмитрику, зупинися! Треба повернутися й забрати в мами Вадика! Бідний наш хлопчик! Бідний хлопчик! Як ми могли його залишити?