Дмитро зупинився. Вийшов. А коли знову сів, Лінда спокійно розглядала сумочку.
Залісся… Ні, це не Залісся. Там вони були… Скільки вже відтоді минуло?..
Дмитро добре запам’ятав — була п’ятниця, остання у вересні. Він ще по обіді відчитав пари, але затримався в інституті — проводив консультацію для першокурсників. Спустився у фойє, зупинився біля дошки оголошень. І раптом через вікно побачив по той бік вулиці Зенька. Очам своїм не повірив — з якого неба він цього разу звалився й чого стовбичить перед інститутом? Зенькова нетутешність тепер була іншою — штани-дудочки та широкий светр замінив класичний темно-сірий костюм, який доповнювала синя атласна хустинка на шиї, поверх костюма — світлий імпозантний плащ, кучеряве волосся не коротко, але акуратно підстрижене, у руках — шкіряний «дипломат», обличчя наполовину затулене чорними дзеркальними окулярами. Він стояв і просвердлював відблисками від тих окулярів вхідні двері інституту.
«Цікаво, кого він виглядає?» — подумав Дмитро, відчиняючи двері. Йому не хотілося зустрічатися з колишнім однокласником. Після всього, що між ними сталося, після тієї запеклої війни за портрет Лінди їхні стосунки обірвались. Отож хай собі Зенько стоїть, а він хутенько на зупинку й додому. Але Зенько раптом відірвав підошви від асфальту, крутнувся на них і хутко попрямував тротуаром до пішохідного переходу. Перейшов дорогу та подався пішов назустріч Дмитрові. Той хотів звернути в бічну вуличку. Але несподівано почув просто перед собою:
— О, скільки літ, скільки зим! Привіт! Які люди й без охорони! І навіть без авто? Яке неподобство! Невже так мало платять професорові, що на авто не вистачає?
— От стану професором і куплю, — віджартувався Дмитро. — А поки що тільки кандидатську дописую. Дай Боже ще й дописати, і захистити.
— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець упертий, — хмикнув Зенько. — А як на сімейному фронті? Ще не розбігся з вільнолюбивою каталонкою?
— Не діждешся! — вигукнув Дмитро. І вже спокійніше: — Лінда також викладає, на математичному, але зараз у декретній відпустці, з малим. А ти тепер де? — запитав, аби щось запитати.
— А-а-а, то у вас уже кіндер є?! Не знав, а то б щось прикупив. Вітаю, вітаю. А я… В основному в іспаномовних країнах. Був у Південній Америці, на Кубі. А далі… Побачимо.
— Усе малюєш?
— Що?! — здивовано округлив очі Зеньо. — А-а-а, ти про це… Ну, буває часом. Але це не головне.
— А що головне?
— Та… Колись поговоримо.
Розмова не клеїлась. Говорити не було про що. Давня сварка стояла між ними, як китайський мур. Вони попрощалися й розійшлися.
«Навіщо ж він мене чекав?» — губився в здогадах Дмитро.
А в понеділок його викликали в деканат.
— Тут лист… — чогось зам’явся декан, нервово поправляючи окуляри на переніссі. — Він без підпису, анонім, значить. Я б його викинув. Але ми мусимо реагувати. Такий порядок. Це ж усе-таки педагогічний інститут, кузня молодих кадрів… Викладачі повинні бути… Сам знаєш, Дмитре Павловичу. Мені… Ми покладали на тебе великі надії. Думали, ти перспективний, захистиш кандидатську… А ти, виходить, за кордон збираєшся… Похвалявся навіть підземний тунель прорити, аби тільки вибратися…
— І як ви собі це уявляєте, Іване Васильовичу? — засміявся Дмитро.
— Що саме?
— Тунель попід Бугом.
— Дурня якась. Тобто, — спохопився декан, — я хотів сказати, річ не в тунелі, а в тому, що радянський викладач готовий його прорити, аби тільки втекти зі своєї країни…
— Але ж я не втікаю.
— Ну, а ці захоплені розмови про відокремлення, самостійництво? Тут так і написано — це в дусі українського буржуазного націоналізму.
Дмитро відчув, як похололо раптом у грудях. Підкоп до Європи попід Бугом — абсурд, звісно. А от націоналізм… Від цього звинувачення не відмиєшся, тут уже ніякі аргументи не подіють. І комусь же потрібна ця брехня… Брехня чи перекручена правда? З пам’яті виплив Зенько, ще той, з довгими патлами під рудим беретом і в штанях-дудочках. Зенько… Барселона… Каталонія, яка бореться за незалежність… Але ж це ще коли було!
Наступного дня анонімку розглядали на партійних зборах. У президії сидів чоловік із непроникним обличчям. «З контори глибокого буріння, — здогадався Дмитро. — Невже все так погано? Але ж це анонімка. Ніхто її не підтвердить. І надворі все-таки не тридцять дев’ятий рік».