Выбрать главу

«Ненаша ніколи не плаче!»… Хто це сказав? Звідки долинув цей жіночий голос? Жінки у дворі немає. На великому, з іскринками слюди камені сидить дівчинка. Дівчинка якимось дивом відчула її присутність — підвела голову, витерла кулачками сльози й усміхнулася. Аннета-метелик здригнулася, злякано затріпотіла крильцями й голосно скрикнула: та дівчинка — вона сама.

Власний крик висмикнув її зі сну, як несподіваний рятівник потопельника з водяного крутежу. Аннета сіла на ліжку, провела долонями по обличчю — воно мокре від сліз. Отже, це справді вона плакала в маленькому дворику-патіо? І вона ж у подобі метелика сиділа на балюстраді й дивилася на себе, заплакану й зіщулену на великому іскристому камені? Тітка Агата, татова сестра, затята колекціонерка всіляких світових сонників, що нерідко містять абсолютно протилежні тлумачення та пророцтва, сказала колись, що зустріч із самою собою вві сні — це до скорої смерті. Аннета в сонники не дуже вірить. Але чомусь їй стає моторошно. «Улюбленці богів умирають молодими». Слова Плавта, що раптом наче написалися в пам’яті, додають страху, змушують хутко зіскочити з ліжка.

Повмикала всі лампи у квартирі, пішла на кухню, заварила кави, дістала з холодильника шматочок піци, прихопленої в кафе «Чотири коти» — солодкої, з помаранчами й черешнями. Подумала, що це безглуздо — пити каву посеред ночі та заїдати свій страх коронною барселонською піцою. Тато накапав би їй зараз чогось заспокійливого чи навіть снодійного, накрив би картатим вовняним пледом, увімкнув би ледь чутну релаксичну музику, найімовірніше, класичну, скажімо, свого улюбленого Вівальді, щось із його лірично-романтичного. І наказав би спати, спати й спати. Бо сон — це здоров’я.

О ні! Тільки не спати! Тільки не спати! Вона не хоче знову занурюватися в це тривожне місячне марево, літати старим садом, відчувати біль у спині, там, де починаються крильця, і відчайдушно шукати когось. Зрештою, який сенс берегти здоров’я, якщо вже явився знак скорої смерті? І тому вона п’є гарячу й чорну, як ніч, каву, обпікає губи та думає про сон.

Цієї білої вілли та подвір’я з терасами вона не знає. Навіть не здогадується, звідки, з яких нетрів підсвідомості чи з якого паралельного світу вони являються. І ще оце «Ненаша ніколи не плаче»… Хто промовляє цю фразу? І хто така Ненаша? І чому вона ніколи не плаче? Може, хтось, хто ховається то у внутрішньому дворику, то за кам’яним ангеликом, а то й під самшитом, і є Ненаша? Ні-ні, там хтось інший. Іноді Аннеті здається, що це часточка її самої блукає незнайомим садом в італійському стилі. Колись загублена, досі не знайдена, неприкаяна, невпізнана, не припасована до реальної сутності Аннети Ґомес, студентки Барселонського університету, закоханої в старовину. Так, поки що тільки в старовину. Зазвичай ці нічні блукання — наслідок її денних тривог і хвилювань. А сьогодні Аннета не просто хвилювалася, сьогодні вона пережила справжнє потрясіння.

* * *

Серж — трохи містик і достеменний містифікатор. Наполовину бретонець (по мамі), наполовину каталонець (по татові), він приїхав до Барселони з маленького французького містечка вивчати історію мистецтв. Його улюблене заняття після лекцій — блукання Старим Містом. Аннета також полюбляє мандри Готичним кварталом та прилеглими до нього вулицями й вуличками, особливо ж площею Ґауді. Тож після студентської вечірки, на якій вони зазнайомилися ближче, не раз ставала його провідником «у самісіньке серце Каталонії». Хоча Серж вважає, що це він її сюди водить. Ну й що з того, каже, що вона виросла в передмісті Барселони? Хіба всі п’ять мільйонів барселонців так уже достеменно знають історію кожної її пам’ятки? А він знає. І не просто знає, але й усіма фібрами своєї ексцентрично-містичної душі відчуває старий дух цього дивовижного міста.

Сперечатися із цим імпульсивним холериком намарне. Утім, не так важливо, хто кого водить і хто за ким ходить. Головне: обоє вони сходяться на тому, що сам Усевишній допомагав Антоні Ґауді творити цю кам’яну красу з вежами, що нагадують піщані замки, з фантастичними конструкціями у вигляді лісу, з дивовижним поєднанням готики, кубізму й модернізму, цю застиглу музику, про яку сам великий Ґауді казав: «Біблія, утілена в архітектурі». Тут особлива аура і, здається, навіть повітря інше, ніж на переповнених людом вулицях — без присмаку автомобільних викидів і сурогатних домішок цивілізації, хоча площа й посеред міста.