Поки Любка була меншою, втікала до тітки, батькової сестри, яку в Сильці прозивали Довгою Мількою. Висока, худа, як тичка, мовчкувата, Мілька ніколи не мала своїх дітей і не дуже панькалася з небогою, але й не лаяла ніколи. З нею Любці було спокійно. Особливо любила ходити з тіткою до лісу — у лісі Мілька ставала зовсім іншою, лагіднішою, говіркішою, веселішою, про кожну рослинку годинами могла розказувати, пташок за голосами вчила розпізнавати, сліди звірини лісової читати. А вдома в тітки Любка то сушити зілля допомагала, то слухала, як Довга Мілька наспівує щось тихенько або молиться перед покутем — пошепки, але так, що кожне слово чути, з тихим присвистом, із заплющеними очима, з низькими поклонами.
Але якогось дня мама наказала: до Мільки — ні ногою. Чого? А того. Немає батька, не треба нам і його сестри-відьмачки. Та й нічого вештатися від хати до хати, не маленька вже — роботи вдома он скільки.
За тією роботою ніколи Любці було й угору глянути. Сестер уже й хлопці додому проводили, а вона сама та й сама. Не до хлопців їй і не до гульок: то город скопати, то садовину зібрати, то попрати, то попрасувати, то корову на пашу вигнати, то гусей зі ставка пригнати… Усе на Любчиних плечах. Мама після операції зовсім злягла, а Лідуня й Настуня до міста зібралися: одна в училище поступила — учитися на швачку, друга роботу підшукала. І такі щасливі обидві, що із цього Богом забутого Сильця вирвалися! Їй теж хотілося побачити світу. Ой, як же хотілося! Але не зараз, не тепер…
Як тільки поїхали сестри, не стало мами. І що б Любка робила, якби не Довга Мілька! Їх поєднала не так кровна спорідненість, як душевна суголосність, якесь болісно-щемке відчуття ізгоїв, затаврованих словами «не такі, як усі» і потай відторгнутих від сільського гурту. А за що? За що?! От скільки ж допомагала Довга Мілька людям — і в своєму, і в сусідніх селах, декого навіть із того світу витягала своїми корінцями, травами та молитвами. А їй у спину не раз — як грудкою глини: «Відьма пішла». Хоч як уже годила Любка вдома, щоб назвали її якщо не Любунею, то хоча б Любою — не діждалася. Хоч як чемно вклонялася сусідам, хоч як намагалася прислужитися — і води з криниці принесе, і хліба з крамниці, і бульбу допоможе викопати, — а сільське бабинство, тільки-но збереться на посиденьки, так і перемиває їй кісточки: і циганкувата, і вовчкувата, і недорікувата — пари собі знайти не годна.
Пари… А чого вона мала її шукати? Лука сам знайшовся. Ще в четвертому класі. Його мама приїхала до Сильця вчителювати — тоді ще в селі було чимало дітей і вони мали свою школу. Луку посадили за одну парту з нею. Відтоді й не думала Любка-однолюбка ні про кого, крім нього. Чекала його з армії, чекала, поки вивчиться. І поки метався в місті, шукаючи собі місце в житті, і поки роздумував, чи повертатися в Сильце та йти вчителем до сусіднього Заозерного.
Лука повернувся до села три роки тому. Казав, що шкода матері, яку нікому доглянути. Люди подейкували інше: не склалося в нього життя в місті, пролетів зі своїм бізнесом, як фанера над Парижем, за борги навіть квартиру віддав, мало до в’язниці не загримів. От і приїхав додому. Любці байдуже, хто що говорить. Головне — Лука тут. Коли він якось поклав долоню (гарячу, пульсуючу) на її плече, вона мало не зомліла. А коли назвав Любонькою…
От тоді вона й розквітла, як пізня яблунька в саду, і налилася таким гарячим світлом, що сама злякалася: як би воно не спалило все навколо. Разом щоранку добиралися човном у Заозерне (Любка якраз улаштувалася санітаркою до лікарської амбулаторії), разом поверталися додому. Давала лад своїй господарці, бігала допомагати матері Луки. А гарячими ночами палала в його обіймах, тішилася своїм дівоцьким щастям і нічого не загадувала наперед.
Любка-однолюбка… Положевцям вона не рівня. Авжеж. А Геля їхня, схожа на курча з жовтою куделею на голові, і культурніша — бібліотекаркою в Заозерному працює, і молодша за Любку мало не на десятку.
Скільки разів Любці хотілося повисмикувати цій курці-чубатурці її вибілені, закучерявлені хімією патли. Скільки разів вона бажала їй погибелі. І тоді, коли Леля перезву переполошила… Вона сама не знає, навіщо послала вовчицю, на що сподівалася. Так пекло під серцем, так пекло… І мозок, здавалося, ось-ось вибухне.
А тепер… Гумові чоботи, взуті поспіхом на босу ногу, то покриваються густою сірою тванню, то вимиваються до блиску в калюжах. Під куртку заповзає холодна мряка. До голови, як реп’яхи до спідниці, чіпляються думки. Господи! Як вона зайде до їхньої хати? Як?! Як зможе підійти до його жінки (його! жінки!), подивитися на його сина?