А тут — ні їсти, ні спати. І про що б Маркус не завів розмову, Вадим її на Алю зверне. «Носиться Юпітер із тією Гурською, мов курка з яйцем. Велику скрипальку, бачте, з неї робить. Та вона просто відьма! Вона кого хочеш заворожить. От напустила на престарілого парубка туману своїми чорнющими очима й крутить ним, як циган сонцем»… «Учора Юпітер знов Алю з коледжу супроводжував, ще й скрипку її волік за нею до самого гуртожитку. Ну просто королева й паж, а не студентка й викладач. І на що дирекція коледжу дивиться?!»… «Як так далі піде, то вони відсвяткують весілля скоріше, ніж випускний»…
За цими тирадами та наріканнями відчувалося: Вадим віддав би все, аби йому самому дозволено було стати Алиним пажем і носити за нею не лише її скрипку. Але методи, якими він підкоряв інших дівчат, на цю примхливу гордячку не діяли. Тільки-но він збереться сказати при ній щось розумне й дотепне, вона обпече його поглядом, недбало сколихне на плечах чорну хвилю волосся, і все — чарівний балакун пече раків і втрачає свій багатющий словниковий запас.
Маркус не впізнавав друга. Він іще ніколи його таким не бачив. Вадим страждав. По-справжньому. Уперше. Через жінку. Маркус також страждав, але про це він ніколи не говорив. Утім, мовчунові легше приховати свої почуття, ніж балакунові.
Перед самим випускним Вадим потягнув Маркуса із собою на звітний концерт коледжу: «Аля виступатиме. Оціниш, як вона грає». Маркус не любив звітних «солянок», обов’язкових програм, зітканих із таких самих обов’язкових класиків. Він узагалі не любив нічого офіціозного, запрограмованого, обов’язкового й суперправильного. Але хіба Вадимові можна відмовити? Зрештою зітхнув і вирішив поєднати неприємне з корисним. Прихопив із собою папір і кілька простих олівців, присів збоку, на приставному ослінчику, щоб добре було видно сцену.
Аля виходила із зали з оберемком квітів.
— Подумаєш, суперстар Алекса! Примадонна Гурська! Закидали її «віниками» в целофані, як пам’ятник на площі! Ніби ніхто не здогадується, що це Юпітер постарався. Сам накупляв квітів на цілу зарплату й доручив вірнопідданим «фанам» вручити його дорогенькій циганочці, — буркнув Вадим. — Як банально, вельмишановний Юрію Пітеровичу! А слабо було придумати щось оригінальніше?
Сам Вадим оригінальним цього дня став завдяки Маркусові.
Аля мимохідь глянула на свій портрет зі скрипкою, який він розгорнув перед нею. Вадим боявся, що вона не зупиниться, понесе свої «віники» далі. Ні, зупинилася. Навіть усміхнулася.
— Це ж треба! Мене ще ніхто не малював.
— Справді? — зрадів він. — Віднині в тебе буде персональний художник. Подобається?
— Хм… Здається, схожість є. Ось цей ґудзик — точнісінько, як на моїй сукні.
Вадим спаленів.
— А обличчя? Хіба не схоже? Ні, ти, звісно, у тисячу разів гарніша! У мільйон! Але… Це важко передати простим олівцем. Та ще й за такий короткий час. Ось коли ти погодишся позувати і Маркус напише фарбами, на полотні…
— То це не ти намалював? — у її голосі почулося розчарування.
— Ну… Як тобі сказати… Ідея моя. А олівець і ватман — мого найкращого друга, можна сказати, побратима.
Вадим аж спітнів. Ну навіщо він сказав про Маркуса? Треба рятувати ситуацію.
— Я також умію. Але Маркус…
— Маркус — гарний художник, — усміхнулася дівчина.
— Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти…
— І хто ж ти?
Вадим полегшено зітхнув: про себе він мав що сказати. А це означало, що йому дано шанс провести Алю аж до гуртожитку.
Маркус із концерту повертався сам. І від цього дня він дедалі рідше бачив Вадима.
Такого від Маркуса не чекав ніхто. У липні він поїхав до Польщі. Сказав, що перед вступними іспитами до Львівської академії візьме участь у пленері молодих художників-урбаністів під Краковом. Пленер справді був, але чи брав участь у ньому Маркус, Вадим не знав. За два тижні отримав листівку із фотографією старої Краківської ратуші й кількома рядками тексту на звороті. Маркус повідомляв, що вирушив у турне Європою і з кожної країни надсилатиме ось такі листівки. Вадим засміявся — ну й жартун, вирішив розіграти. Яке може бути турне Європою зі ста доларами в кишені? Адже Вадим точно знав, що, крім єдиної купюри із зображенням президента Бенджаміна Франкліна, інших грошей у Маркуса не було. На пленері обіцяли безплатне проживання та харчування в обмін на дві з новостворених картин, тож він і не переймався наявністю паперових знаків людського благополуччя.