Выбрать главу

— Хто це тобі таке сказав? — здивувався Вадим.

— Хто-хто? Дід Пихто! Сам знаю. Алька моїй Райці обіцяла, що і її колись забере до себе — у неї там усе: і будинок величезний, аж на три поверхи, і тачка крута, ні, аж три тачки — «мерседес», «рено» і… ну ця, як її?… «ферарі»…

Малий загинав замазюкані чимось чорним пальці на лівій долоні й натхненно прибріхував. Але брехня явно виникла не на порожньому місці, і Вадимові раптом стало недобре.

— Там — це де?

— А я знаю? Може, в Америці, а може, ще десь. Хіба вона тобі не казала?

— Звісно ж, казала, — чомусь збрехав і Вадим. — Але веліла не видавати тобі цю таємницю.

Наступного дня він пішов до військкомату. А за два тижні написав заяву на звільнення з ансамблю, у якому працював майже рік після закінчення коледжу. Мама плакала, проводжаючи його, і то нарікала на вертихвістку-обманщицю, то заспокоювала сина: може, і краще, що ця зрадниця виявила свою справжню натуру до весілля, а не після нього. З такою набрався б лиха. Він відмовчувався. А як зізнатися мамі, що найбільше його лихо — розлука з Алею, що він ладен був би витерпіти все, аби тільки вона була поруч.

Поранення, військовий шпиталь, операція, реабілітація, нервові зриви, спроба притлумити біль алкоголем… Саме на цьому етапі його зупинив телефонний дзвінок від Маркуса.

— Ти вже дізнався, куди поїхала Аля?

— Звідки, Маркусе? Її предки оберігають цю інформацію, як штаб НАСА таємницю приземлення інопланетян на території США.

— А ти зараз сидиш чи стоїш?

— Ну, стою… А що?

— То сядь, щоб не впав. Аля тут, у Барселоні. Я вчора бачив її.

— Тільки бачив чи й говорив? — аж знетямився Вадим.

— Тільки бачив, і то звіддаля. Вона була не сама. Її супроводжував якийсь ексцентричний і, вочевидь, аж ніяк не бідний тип. Я не знав, як вони зреагують на мою появу. Та й клієнт просив швидше завершити портрет, бо він поспішав.

— Авжеж, не бідний! — спалахнув Вадим. — До бідного вона б не поїхала. Бідних і вдома вистачає. Хоча… Могла б і тут знайти собі якогось мажора. Хіба ні? Але нашій Алі Європу подавай!

Він не мав певності, що ця дорога стане для нього ліками. Але якщо там, куди вона приведе, справді є Аля, то він мусить поїхати.

Вадим уже другий тиждень виходив разом із Маркусом на площу. По кілька годин щодень міряв її кроками, обходив по периметру, перетинав по діагоналі та вдивлявся в жіночі обличчя. Цього дня вже не мав жодної надії. За три дні він попрощається з другом, хтозна, може, назавжди, і вирушить додому. Цей гамірний мегаполіс із якимось надшвидкісним темпоритмом справді чудовий, але — не для нього. Він уже знудьгувався за рідним містом, за його старовинними вуличками, затишними двориками. Хутчіше б Маркус закінчив своє малювання. Господи! Як цей флегматичний шульга може цілісінький день водити своєю лівою по ватману?! Такий гарний вечір опускається. Хочеться посидіти десь за келишком вина, послухати музику, трохи поплакатися другові в плече та вкотре дорікнути йому: чому не кинувся за Алею, тільки-но побачив її? Подумаєш, замовлення в нього! Ну, відмовив би одному клієнтові. Хіба тут бракує вуличних художників? Зізнався б краще, що злякався її крутого проводжатого.

І саме тієї миті, коли Вадим так подумав, з’явилася Аля. Така сама струнка й стрімка. З таким самим чорним водоспадом волосся. Він повірити не міг — вона хутко йшла в їхній бік. В’юнкий, як світязький вугор, чоловік у довгому чорному плащі й високому старомодному капелюхові ледве встигав за нею. Вадим злякався, що вона промине їх, зірвався на ноги й мало не впав — тіло зсудомило від хвилювання, залікована нога мимоволі підігнулася.

— Алю! Алю!!! Це я, Вадим!

Чого вона так злякалася, ніби наштовхнулася на привида? Чому втекла? Може, не хотіла, щоб той франт (хто він їй — чоловік? бойфренд? багатий спонсор? сутенер?) дізнався про них?

— Стій, бо загримиш у поліцію! — вайлуватий Маркус так спритно метнувся за ним, ніби тільки тим і займався, що ловив людей.

Якби не Маркус… Ну хто його просив кидатися слідом? Навіщо він хапав його за руки? Малював би собі далі. Звісно ж, якби не він, Вадим не дав би їй утекти. Нізащо.

Він не розумів, про що говорили з поліцейським Маркус і дженджуристий Алин провожатий. Вочевидь, про щось дуже різне. Друг (він шпарив іспанською, як рідною) благально складав перед вартовим порядку долоні. Франт, навпаки, розмахував кулаками. Коли поліцейський нарешті відпустив його, дівчини на площі вже не було.

— Якби ти не був моїм другом, натовк би я тобі пику за таку ведмежу послугу. Щоб до нових віників пам’ятав, — Вадим спересердя відштовхнув Маркуса.