Отже, смерть братика та її народження сталися водночас. Чи майже водночас. І вона народилася трохи недоношеною. За логікою, поява на світ другої дитини мала б приглушити материнську тугу за першою. Хіба не так? Чому мама все ж не змогла полюбити її так, як любила Віто? Чому залишила її, свою маленьку Аннету, і стала черницею? Відповідь на ці безконечні «чому?» могла дати клініка, про яку згадав тато. Дитяча клініка в Римі… Аннета вирішила їхати до неї. Маркус і Вадим взялися її супроводжувати. Здається, вони перейнялися історією її народження не менше, ніж вона сама. Зрештою, якби не вони, чи й засумнівалася б вона в деталях своєї появи на світ.
— Віто Ґомес… Віто Ґомес… — Кароока білявка з коротким каре, явно фарбованим, бо з-під платинових старанно випрямлених пасемок уже пробивалися чорні корінці, одягла окуляри з фіолетовим відблиском і схилилася над клавіатурою комп’ютера. — Так, вісімнадцять років тому в нас і справді був пацієнт Віто Ґомес. Його лікував професор Марконі, знаменитий Валентино Марконі. На жаль, фінал летальний. Ваш братик помер.
«Чому вісімнадцять років тому, якщо мені вже двадцять другий?» — подумала Аннета, але сказала інше.
— В Іспанії є свої відомі клініки… Ви не знаєте, чому сеньйор і сеньйора Ґомес вибрали цю? Може, тут…
— У нас допомагають усім, хто звертається, — нетерпляче перебила її білявка. — А звертаються з багатьох країн. У вас є ще якісь запитання?
— Чи можу я потрапити на прийом до професора Марконі?
— У вас також проблеми зі здоров’ям? Вибачте. Співчуваю. Але він уже два роки не оперує й узагалі не працює в нас. Та якщо вам потрібна приватна консультація саме цього професора…
— Так! Дуже, дуже потрібна! — вигукнула Аннета.
Дівчина простягнула візитку й дала зрозуміти, що розмову закінчено.
Марконі більше нагадував колишнього боксера, ніж професора — середнього зросту, широкоплечий, жилавий, вилицюватий, з трохи приплюснутим носом і великими сильними долонями. Аннета раптом завагалася: чого це їй спало на думку, що він має пам’ятати те, що було вісімнадцять років тому?
Але він пам’ятав. Зовсім не тому, що то був якийсь особливий випадок у його практиці. О ні, таких хворих, як Віто, до нього потрапляло багато. Але Анна Ґомес — його давня знайома. Ну, не тільки знайома, але це справи не стосується… Вона дуже пізно народила сина й буквально молилася на нього. Хто знає, чому так буває, чому людині судилося втратити те, що для неї дорожче за саме життя. Коли ніхто вже не давав надії на одужання маленького Віто, Анна вмовила чоловіка звернутися до Марконі. Але ж Марконі не Ісус Христос, він не міг сотворити чудо. Погодився прийняти малого тільки тому, що Анна була на межі нервового зриву й чоловік дуже просив зважити на її благання, казав, це хоч на якийсь час дасть їй надію та заспокоїть.
Якраз тоді в клініці перебувала дівчинка, у якої не було ні рідних, ні великих шансів стати на ноги. Щось сталося, якась аварія чи й катастрофа, Марконі вже достеменно не пам’ятає, що саме. Мама дівчинки нібито загинула, а дитина постраждала. Мала пацієнтка була схожа на Анну: такий самий тип обличчя, такі ж очі, та ще й звали її Аннетою. Марконі подумав, що це якось може перемкнути психіку сеньйори Ґомес, відволікти її від власного горя. Так іноді буває.
Подружжя Ґомес заопікувалося хворою дівчинкою. Точніше, заопікувався Тео. Може, він сподівався, що турботою про чужу дитину вимолить у Бога життя для своєї. А може, і справді перейнявся щирим людським співчуттям до нещасної сироти. Дівчинці було трохи більше трьох років. Її доставили сюди з муніципального дошкільного закладу. З якого саме? Професора це й не цікавило. Справа хірурга — оперувати. Але в архіві клініки мала б залишитися медична картка. Він тільки може сказати, що на ноги його пацієнтка, усупереч усім песимістичним прогнозам, стала — він склав її буквально кісточку за кісточкою. А от заговорити так і не змогла. Жодного слова відтоді, як потрапила до лікарні. І жодної сльозини. Дівчинка мовчки терпіла складні процедури, здавалося, що вона й не реагувала на біль, утім, і на людей також. Медсестри так і казали про неї: «Не наша ніколи не плаче».
— Ненаша? — здригнулася Аннета.
— Не наша, — поправив Марконі.
— Чому не… наша?
— Її батьки не італійці, вони приїхали сюди. Не знаю, звідки, але це точно. От і не наша. У дівчинки, крім важких переломів, був посттравматичний синдром. Я спостерігав такі стани в багатьох своїх пацієнтів. Зазвичай настає момент, коли хворі, іноді несподівано, виходять із психологічного ступору й починають говорити. Але ця мала сховалася у свої страхи, як равлик у мушлю, з якої нізащо не хотіла виходити. Коли це могло статися й чи можна було це прискорити? Тож я рекомендував їй консультацію в психіатра.