Рідний тато Аннети навідався знову десь за шість місяців, але не застав її ні в клініці, ні в притулку, до якого дівчинку мали передати на тимчасове утримання після виписки. Він був приголомшений, коли дізнався, що вона в іншому місці, у закладі, про який не дуже прийнято говорити вголос. Зізнався, що пацієнти таких лікарень у його рідному містечку наче тавровані довічно. Та і як зреагує на це його друга дружина? Алексу вона прийняла як рідну, а от чи захоче визнати Аннету? Тим більше, що в неї й своїх двоє. Саме слова «психіатрична клініка» і страх втратити другу маму для Алекси, мабуть, і змусили його змиритися з тим, що Аннету хоче удочерити бездітне подружжя. Спочатку здивувався: «А навіщо їм така дитина? Хіба вони не можуть знайти здорову?» А потім підписав необхідні документи. Зітхнув: «Тут їй буде краще».
Захляпана сірою багнюкою «ауді» звернула з міжнародної траси Варшава — Київ на покоцану асфальтову дорогу й зразу ж пірнула в глибоку вибоїну. Настояна на опалому листі вода вистрелила вгору жовтим фонтаном і потекла брудними потьоками по лобовому склу. Від несподіванки Аннета скрикнула й різко загальмувала.
— Не бійся! — Маркус поклав долоню на її стиснуті на кермі пальці, обережно погладив кожного поокремо. — Це ж просто калюжа. А калюжі можна й обминути, тільки не треба мчати зі швидкістю космічної ракети. Зрозуміла, моя чарівна поспішайко?
Аннета усміхнулася, але з місця не зрушила. Ні, вона не боялася. Та й чого їй боятися? Той дивний сон улітку справді трохи було налякав, після нього ніяк не могла позбутися якогось напівмістичного страху. Але коли стало зрозуміло, що вона зустрілася уві сні не сама із собою, навіть фанатка сонників, її зациклена на спіритизмі та пророцтвах тітонька Агата сказала: «Отже, то був зовсім не знак скорої смерті, моє серденько. То було попередження про несподіване й неминуче побачення. І жити тобі, люба, не менше як сто років».
Отож у найближчі вісімдесят Аннеті нічого боятися. Після поїздки до Італії вона прагнула тільки одного: побачити ту, яку так довго шукала в снах, шукала, навіть не знаючи достеменно про її існування, але всім своїм єством відчуваючи її присутність на цьому світі та свою власну недовершеність без неї. І ось метелик Аннета нарешті летить на довгоочікувану зустріч. А дороги… Про тутешні дороги Аннету заздалегідь попередили. Авжеж, її новенька «ауді» кольору стиглої сливи мусить на якийсь час трохи споважніти й бігати обережніше. Усього-на-всього.
Але як угамувати це хвилювання, що змушує серце вистукувати понад сотню разів за хвилину й тріпотіти, як спіймана в сильце синичка? Вийшла з автівки, щоб випустити ту тривожну пташку на волю та заспокоїтися. Але дурненька перната не хоче вилітати — стукає й стукає гострим дзьобиком, стукає й стукає. Аж рукою довелося притримати її в грудях.
Аннета вдихнула вологе повітря, озирнулася на вибоїну, яка ще збирала брижі на брудній воді після вторгнення в неї іномарки, і глянула поперед себе. Крізь сіру осінню мжичку ледь видніються сині перила мосту (мабуть, під ним протікає невелика річечка, якої не видно звідси), за ним — два ряди дерев із рудуватими обтріпаними кронами, що ніби пливуть у повітрі обабіч дороги, а далі — дахи невисоких будинків, золотавий купол церкви. Усе розмите, напівреальне. «Як на картині Моне», — подумала Аннета. Вона любила імпресіонізм. Але любов до «живого» пейзажу, що простягся перед нею, була іншою — щемливою, пронизливою, ніжною й болісною водночас. Ніби вона дрімала десь у найпотаємнішому закутку душі, очікуючи свого часу, а тепер вирвалася, випросталася, заповнила кожну клітиночку тіла й підступила до очей солоними сльозинами.
— Ну чого ти? Усе буде добре! — Маркус поцілував її в мокрі щоки, висушив вустами сльози. — І не забувай — я поруч. Я… завжди буду поруч. Ти не заперечуєш?
Аннета кивнула головою на знак згоди й дістала із сумочки смартфон. На екрані висвітлилося три обличчя: ліворуч — Вадим (нарешті він щасливий!), праворуч — Аля, а посерединці — тато. «Тато Олександр. Олександр Гурський», — поправила себе. Так, тепер їй завжди треба буде поряд із словом «тато» називати ім’я, бо батьків у неї двоє.
Вона ще влітку, зразу після відвідин Італії, готова була мчати в Україну на пошуки своєї кровної рідні. Але Тео зліг із серцевим нападом, а вона не могла його залишити. Він постійно повторював: «Ти мої найкращі ліки, моє повітря». Аннета знала: це не просто слова. Тато дуже її любить і боїться відпускати від себе, страшиться, що вона не повернеться. Та зрештою настав день, коли він сам і запропонував: «Їдь!»