Аннета ніби знову почула той наказ. Сіла за кермо й завела автівку. Мабуть, це й на краще, що їде вона саме тепер. Раніше не побачила б Алю. Тепер усе змінилося: тиждень тому Вадим повідомив, що його дорогоцінна згуба знайшлася. Так-так, сама знайшлася та з нетерпінням чекає приїзду сестрички. Де вона була? Здається, він не дуже бажав говорити про це, а може, і йому самому не все розповіли. І все ж із коротких і стриманих реплік Аннета дізналася, що Аля справді прожила цей час за межами України. Тільки не там, куди мала намір потрапити, і не так, як би їй того хотілося.
Збирала полуниці, а потім яблука в Польщі, куди й рвонула з подружкою перед самісіньким власним весіллям. Після закінчення сезонних робіт вирушила до Словенії — звідти її з трьома такими ж шукачками щастя обіцяли доправити до Неаполя. Але потрапили дівчата не до Італії, а до Німеччини. На щастя, на нічний клуб, до якого їх привезли, якраз поліція влаштувала облаву. Тож тільки випадок допоміг їм уникнути добре замаскованої пастки. Без жодної копійчини в кишені, без теплого одягу й у літніх черевичках Аля опинилася на засніженій вулиці Мюнхена. Там її побачила й забрала землячка, яка кілька років тому одружилася з німцем і жила тепер у Німеччині.
Спочатку Аля доглядала її дитину, потім мила посуд у ресторані й там два місяці була офіціанткою. Якось на застілля, влаштоване в цьому закладі, запросили струнний квартет. Аля почула скрипку й розридалася. Ніхто в цій ситій Європі не чекав її з розпростертими обіймами, щоб вивести на подіум і зробити знаменитістю. Нікого не цікавило, як грає Алекса Гурська й чи грає взагалі. А вона після пригоди в Словенії навіть скрипку втратила. Потрібно було або назавжди забути про неї, ставши гастарбайтеркою на чужині, і сподіватися на випадковий талан, або ж повертатися додому й надолужувати згаяний час, відновлювати втрачену техніку гри, починати все спочатку. Вона повернулася.
Автівка з іспанськими номерами зупинилася біля старого цегляного будинку. Видно було, що його господарі готувалися до приїзду гостей — у правому закутку охайного подвір’я, під штахетами, жовтіла купа щойно зметеного листя. Сивий чоловік відірвався від веранди й поспіхом кинувся відчиняти ворота. Його губи тремтіли, й Аннета не могла зрозуміти — усміхнеться він зараз чи розплачеться.
— Аню! Доцю!.. — таки розплакався.
Дівчина на веранді пригорнулася до Вадима й дивилася на приїжджих палкими темними очима. Аннеті на мить здалося, що це вона бачить саму себе. Як у тому літньому сні.