Хтось вірить газеті, а хтось — дідові. Але над усіма разом, як чорна хмара на небі, зависла тривога. Положевці першими заговорили про переселення, а вже перед Зеленими святами взялися розбирати дерев’яну хату й перевозити її до Заозерного. Деревина міцна, казали, на новому місці хата ще сто років простоїть. А тут… Лісгосп закрили, школи немає, клуб вибитими вікнами глипає, покинуті хати розвалюються. Та ще й скоро вовків буде більше, ніж людей.
За Положевцями потягнулися й інші. Дід Гілько із самого ранечку перекочувався від обійстя до обійстя, перехиляв чарчину-другу за переїзд: «Щоб вам щістє й здоровлє приумножалося, щоб на новому місці були тіко добрі вісті», а тоді робив крутий розворот:
— І куди оце ви-те зібралися, як боцюни в ирій? Хіба по той бік озера земля медом намазана? Хіба там у коперації по півлітри щодня задарма дають? Страхопуди! Перебіжчики! Думаєте, як кинете село вовкам, то вони відчепляться од вас? Еге! Ждіте з моря погоди! Хіба вони за капустою сюди приходять? Їм голови ваші капустяні подавай! Їм погибель ваша потрібна! Бо то не просто вовки, не просто так. От! Вони й там вас знайдуть! Любка та неїна вовчиця й туди їх приведуть. От спомните мої слова! Я ж казав — ще тоді, як весіллє гуляли, як перезва йшла, треба було істребити ту чужаницю сіру. Срібного набоя треба було в ружжо. Я ж казав…
Захмелілого Гілька випихали в плечі. Його варнякання розтриюджувало й так стривожених людей, але нікого не зупиняло. Обійсть ставало все менше, село потроху згорталося, ховалося під зеленими заростями чагарників та бур’янів, як безлюдний острів під штормовими хвилями океану.
Мама Любця
Любка ще від середини озера побачила Гілька — цього Вічного Діда, без якого годі було й уявити Сильце. Сидів на оброслому мохом праісторичному валунові, завмерлий, непорушний, наче й сам із сірого каменю витесаний. Здавалося, що він заснув під осіннім сонцем, як стара ящірка, що вибралася з нори трохи погрітися перед тим, як упасти в анабіоз. Та тільки-но Любка підігнала човен і скочила на берег, як він уже тут як тут — наче казковий Ох: невеличкий, худорлявий, з різким профілем і поруділою, ніби видубленою поліськими вітрами, лисиною, довкруж якої здійнявся догори білий вінчик колись розкішної куделі. Потупцяв трохи на місці викривленими по-кавалерійськи ногами в картатих сукняних капцях і прохально усміхнувся.
— Папіроску маш?
— Не маю, — сказала, витягаючи валізу з човна.
— А чого? Мо’, у Заозерному коперацію зліквідували? Чи папіроси вже не продають?
— Не курю я, діду Гільку. І купувати не маю для кого.
Він приклав долоню до правого вуха, відстовбурчив його вузлуватими пальцями в бік прибулої, поворушив сивими бровами, ніби щось пригадував, і раптом ударив руками об коліна.
— Любко, це ти? Справді ти?! Мекало-перемекало! Авжеж, ти! Любка-однолюбка! Отакої! Стіко часу десь пропадала — і нате вам: об’явилася, як із неба звалилася. Назовсім у село чи як?
— Чи як…
— Ну, то ще видко буде. Добре, що приїхала, вельми добре. А тут тебе не забули. І досі згадують, надто, як прихопить кого якась болячка екстрена. Правильно зробила, що вернулася. Сказано ж: де народився, там і знадобився. А по-моєму вийшло, трясця його матері! По-моєму! — Дід аж притупнув ногою, що нагадувала дугу, обтягнуту сірою холошею, і, здається, вже готовий був піти навприсідки, але вхопився рукою за поперек і зупинився. — Хай теперка оті плетухи язики свої довгі понадкушують або й зовсім повідкушують. Бо одні й досі годзікають, буцімто Любка свою вовчицю застрелену оживила і з нею до лісу втекла, а инші блутають — у озері втопилася. А я казав, що ти вернешся. Казав! Бо знав! О, Гілько все знає! — Дід стишив голос до шепоту. — Відєніє мені було. Ніби на озері хвилі піднялися, високі та чорні, як ото в окіяні, коли буря. А між ними — ти. То тебе аж до неба підкидає на тих хвилях, а то донизу жбурляє й піною білою накриває. Ну, думаю, пропала Любка-однолюбка. Та ти, як ота рибина, — блись і знов угорі, над водою. Підпливаєш до берега, а вийти не можеш, бо хвилі човна назад забрати хочуть. Мо’, і забрали б, еге ж, точно забрали б, та тутка я встаю з каменя, з ось цього самого, і руку тобі подаю — отако простягаю, хоч знаю, що хвиля й мене може накрити. Ти хапаєшся за мої пальці, виходиш, як ота, як її?… Як Ахродіта з морської піни. Обіймаєш мене за шию, крепко-крепко, як колись моя Ганка в молодості обіймала, і цьом-цьом просто в губи. Ну чого ти? Їй-бо не брешу! Щоб я на місці провалився! А тоді папіроску простягаєш — довгу таку, аліганцьку, із золотими буквами… І плєшечку казьонки. «За те, що спасли мене від неминучої погибелі», — кажеш. Отаке відєніє. Я ж трохи… той… Ну, як і ти… Знаюся…