Любка усміхнулася — зістарівся дід, висох, як старе дерево, аж поскрипує зношеними суглобами, а фанаберії як були, так і лишилися, ніщо його вже не змінить. Вона глянула зблизька й зрозуміла, що дід Гілько майже сліпий. Того й упізнав її тільки з голосу. І до озера кидався лише на плюскіт води та шурхіт човна об пісок.
— Не забудь: я тебе перший стрів. І першим маєш мене зцілити. Од чого? Та от якась полуда, холера б її взяла, більма затягнула. А ти все можеш. О, ти, Любко, така… така… Та без тебе нас тут вовки ледь було не стребили, дощі мало не втопили. О, що тут було! Яке тут діялося-віялося, крутилося-вертілося, поки ти десь свою вовчицю оплакувала та на село гнівалася!
— Вигадуєте ви, діду Гільку. А на очах у вас, мабуть, катаракта. Її зараз позбавитися просто. Але трави не допоможуть — у клініку вам треба, до офтальмолога, щоб операцію зробив.
— Якого ще такого тальмолога? — дід знову приклав долоню до вуха.
— До окуліста, діду.
— Так би й сказала, що до окуліста, а то видумуєш, як буцімто з Америки приїхала… І скіко то тре’ буде заплатити тому окулісту? І де я такі пеньонзи візьму? У мене пенсія куца, як заячий хвіст. Ти не віднікуйся, Любко, і не цурайся мене. Я вже другий рік тебе жду. Як учепилася ота сліпота, так і став ждати. Вийду до озера, сяду та тіко одне й думаю: пливи, пливи, Любко, хутчіше, хутчіше вертайся додому. Через моє ворожіння ти й вернулася, бо я тебе отако думкою й прикликав, приворожив, значиться…
— Такий із вас, діду, ворожій, як із пательні ракета. Менше б до чарки прикладалися, то й на операцію зібрали б помаленьку.
— А ти куди шпаціруєш — до свеї хати? — Дід удав, що не почув про чарку. — Вона ж на відшибі, під лісом, а тут, ближче до озера, стіко покинутих пусток. Вибирай, яку захочеш.
Любка не хотіла вибирати. Вона приїхала до своєї доми, до того маленького світу, за яким так стужилася. Тільки-но перейшла місток, як у ніздрях залоскотав густий грибний дух.
«Цікаво, — подумала, — це аж із лісу чи від садка, куди колись перенесла кілька грибниць із надією завести свої гриби? Якщо грибниця прижилася, то вже зараз можна буде червоноголовців на юшку назбирати».
Хата — як покинута сирота. Дощі обмили блакитну фарбу на дерев’яних стінах, вітер зірвав шиферний дашок над вхідними дверима, вікна — як оті дідові очі, затягнуті сірою полудою. Защеміло серце, підступили сльози. Хотілося впасти на коліна перед порослими травою східцями. Але тільки-но стала згинатися, як за шибою біло хилитнулася фіранка. Любка хутко вирівнялася й прикипіла очима до вікна валькірчика. З-за відсунутої вбік шторки за нею пантрували чиїсь перелякані очі. Натиснула на клямку — двері не замкнені. Увійшла в сіни, пропахлі затхлістю, штовхнула двері до кімнати. Дівчина — та яка там дівчина? — дівчинка-політок, худенька, цибата, як журавлик, сіроока, світлокоса, обгорнута зеленою хусткою-шальохою, кинулася до порога. Мабуть, хотіла прослизнути повз Любку, вискочити з хати, але останньої миті все-таки зупинилася, зняла з плечей хустку й подала Любці.
— Не сердьтеся на мене! Я нічого тут не взяла! От перехрещуся! Тільки хустку вашу накинула, бо чогось зимно стало. А вона все-одно злежалася, її провітрити треба було. Я в куфер учора гілочок багна поклала, щоб міль не поточила хусток і всього, що там… Дивлюся — а вона літає й літає, літає й літає, зараза така… І де вона, та міль, береться? Ви мене хіба не впізнали? Я ж Настя…
— То куди ж ти втікаєш, Настуню? Я ж тобі віддячити маю за те, що ти мені хату стерегла, хустки від молі рятувала. Зараз заваримо чаю, у сумці є печиво й бублики. Ти що більше любиш — печиво чи бублики?
— Та все люблю, я не перебірлива. — Настя враз повеселіла, крутнулася посеред хати. — А чай іще теплий, он на плиті стоїть. Зараз підігрію, тільки принесу дров із сарайчика, бо скінчилися.
Чай іще теплий… І де дрова лежать, знаєш. Отже, не заради того ти тут, дівчинко, щоб старе дрантя в куфері від молі рятувати. І ліжко он розстелене — спала тут, значить. Ох Настуню, Настуню! Що ж із тобою сталося? І хіба ж я могла тебе не впізнати? Любка нарешті дала волю сльозам, що лоскотали їй горло ще від самих воріт. Але коли дівчинка повернулася з оберемком дров, Любчині очі вже були сухі.