Артур Конан Дойл
Етюд у багряних тонах
Етюд у багряних тонах
Частина I. Зі спогадів доктора Джона Г. Ватсона, відставного військового хірурга
Розділ I. Містер Шерлок Голмс
1878 року я закінчив Лондонський університет, отримав ступінь доктора й одразу ж подався в Нетлі, де пройшов спеціальний курс військових хірургів. Після завершення навчання мене призначили асистентом хірурга в П’ятий Нортумберлендський стрілецький полк. У той час він перебував у Індії, і не встиг я до нього дістатися, як вибухнула Друга англо-афганська війна. Прибувши до Бомбея, я дізнався, що мій полк форсував перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, котрі потрапили у таке ж становище, я вирушив услід за своїм підрозділом. Мені вдалося щасливо дістатися в Кандагар, де я нарешті виявив свій полк і негайно ж узявся до виконання нових обов’язків.
Багатьом ця кампанія принесла славу та підвищення звання, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, із яким я брав участь у злощасній битві при Майванді. Рушнична куля влучила в моє плече, роздробила кістку та зачепила артерію під ключицею. Найімовірніше я потрапив би в руки нещадних ґазі[1], якби не відданість і мужність мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довіз до англійського війська.
Стомленого від болю та знесиленого через тривалі поневіряння, мене разом із безліччю інших поранених мучеників відправили потягом у головний шпиталь у Пешаварі. Там я почав поступово одужувати й уже настільки зміцнів, що міг пересуватися палатою та навіть виходити на веранду, щоб трошки погрітися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших індійських колоній. Кілька місяців мене вважали майже безнадійним, і, нарешті одужавши, я ледве тримався на ногах від ослаблення та виснаження, отож лікарі вирішили, що мене треба негайно відправити до Англії. Я відплив на військовому кораблі «Оронтес» і через місяць зійшов на пристані в Плімуті з украй підірваним здоров’ям і дозволом по-батьківськи турботливого уряду відновити його впродовж дев’яти місяців.
В Англії у мене не було ні близьких друзів, ні родини, й я був вільний, як вітер, точніше, як людина, котрій доведеться жити на одинадцять шилінгів і шість пенсів на день. За таких обставин я, зрозуміло, прагнув до Лондона, цієї величезної стічної канави, куди неодмінно потрапляють ледарі та лінюхи з усієї імперії. У Лондоні я певний час жив у готелі на Стренді й вів незатишне та безглузде існування, витрачаючи значно більше грошей, ніж годилося б. Нарешті моє фінансове становище стало настільки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втікати зі столиці та віддалитися в сільську місцину, або негайно змінити спосіб життя. Обравши останнє, для початку я вирішив залишити готель і знайти собі якесь невибагливе та недороге житло.
Одного дня, остаточно вирішивши зробити це, я стояв у барі «Критеріон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонській лікарні. Як приємно самотній людині раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишні часи ми із Стемфордом ніколи особливо не товаришували, але зараз я вітав його майже захоплено, та й він також, мабуть, був радий мене бачити. Від надміру почуттів я запросив його поснідати зі мною, і ми відразу ж узяли кеб і поїхали в Голборн.
— Що ви зробили з собою, Ватсоне? — з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб застукотів колесами залюдненими лондонськими вулицями. — Ви схудли, наче тріска, та засмагли, мов горіх!
Я коротко оповів йому про свої пригоди та ледве встиг закінчити розповідь, коли ми прибули на місце.
— Який бідолаха! — поспівчував він, дізнавшись про мої біди. — Ну, і що ж поробляєте тепер?
— Шукаю помешкання, — відповів я. — Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишні кімнати за помірною ціною.
— Дивина, — зауважив мій супутник, — ви вже другий чоловік, від якого я сьогодні чую цю фразу.
— А хто ж перший? — поцікавився я.
— Є один такий, працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Сьогодні вранці він нарікав, що відшукав дуже милу квартирку, але ніяк не знайде собі компаньйона, адже платити за неї повністю йому не по кишені.
— Отакої! — вигукнув я. — Якщо він справді хоче розділити квартиру та витрати, то я до його послуг! Мені також приємніше оселитися з кимось, аніж мешкати одному!