У дверях будинку нас зустрів високий, білолиций чоловік із волоссям кольору соломи й нотатником у руці. Він кинувся до нас і чуттєво потиснув руку моєму супутнику.
— Як добре, що ви приїхали!.. — зрадів він. — Ніхто нічого не чіпав, я все залишив, як було.
— Крім цього, — відповів Голмс, вказуючи на доріжку. — Зграя буйволів і то не залишила б після себе таке місиво. Але, певна річ, ви обстежили доріжку, перш ніж дали її так потоптати?
— У мене було багато справ у будинку, — ухильно відповів детектив. — Мій колега, містер Лестрейд, також тут. Я сподівався, що він простежить за цим.
Голмс зиркнув на мене та саркастично звів брови.
— Ну, після таких майстрів своєї справи, як ви й Лестрейд, мені, мабуть, тут нічого робити, — зронив він.
Ґреґсон самовдоволено потер руки.
— Та вже, здається, зробили все, що можна. Втім, справа дивна, а я знаю, що ви такі любите.
— Ви сюди під’їхали в кебі?
— Ні, дібрався пішки, сер.
— А Лестрейд?
— Також, сер.
— Ну, тоді ходімо, подивимося кімнату, — зовсім уже непослідовно резюмував Голмс й увійшов у будинок. Ґреґсон, здивовано звівши брови, поспішив за ним.
Невеликий коридор із запилюженою дощаною підлогою вів до кухні й інших приміщень. Праворуч і ліворуч знаходилося двоє дверей. Одні, мабуть, вже кілька місяців не відчиняли; другі вели до їдальні, де й скоїли загадкове вбивство. Голмс увійшов до неї, я пішов за ним із тим гнітючим відчуттям, яке вселяє в нас присутність смерті.
Велика квадратна кімната здавалася ще більшою від того, що в ній не було ніяких меблів. Яскраві шпалери, позбавлені смаку, були вкриті плямами цвілі, а де-не-де відстали та звисали лахміттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камін із полицею, обробленою під білий мармур; на її краю було приліплено недогарок червоної воскової свічки. У нечіткому, тьмяному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, усе навколо здавалося тьмяно-сірим, чому значною мірою сприяв товстий шар пилу на підлозі.
Усі ці подробиці я помітив уже пізніше. У перші ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фігуру, розпростерту на голій підлозі, на порожні, незрячі очі, вирячені на стелю. Це був чоловік років сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із жорстким, кучерявим чорним волоссям і коротенькою борідкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зі щільної матерії, світлі штани й біла сорочка. Поруч лежав циліндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені, немов у болісній агонії. На обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, ненависті — такого виразу я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Страшна, злісна гримаса, низьке чоло, плаский ніс і щелепа, що виступала вперед, надавали покійнику схожості з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою страшною, як зараз, у цій напівтемній, похмурій кімнаті біля однієї з головних магістралей лондонського передмістя.
Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв біля дверей. Він привітався з Голмсом та зі мною.
— Цей випадок наробить галасу, сер, — зауважив він. — Такого мені ще не траплялося, а я багато бачив.
— І немає жодного ключа до цієї таємниці, — додав Ґреґсон.
— Ніякого, — підхопив і Лестрейд.
Шерлок Голмс підійшов до трупа, та, опустившись на коліна, почав ретельно його розглядати.
— Ви впевнені, що на ньому немає ран? — спитав він, вказуючи на бризки крові навколо тіла.
— Цілком! — відповіли обоє.
— Отже, це кров когось іншого, ймовірно, вбивці, якщо тут було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янсена в Утрехті, тридцять четвертого року. Пам’ятаєте цю справу, Ґреґсоне?
— Ні, сер.
— Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже ніщо не нове під місяцем. Усе вже ставалося раніше.
Його спритні пальці в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстібали, досліджували, а в очах застиг такий самий відсутній вираз, який я бачив вже не раз. Огляд відбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскільки ретельно його провели. Нарешті Голмс понюхав губи трупа, потім поглянув на підошви його лакованих черевиків.
— Його не пересували? — перепитав він.
— Ні, лише оглядали.
— Можна відправляти в морг, — дозволив Голмс. — Більше ми тут нічого не дізнаємося.
Четверо чоловіків із ношами стояли напоготові. Ґреґсон покликав їх, ті поклали труп на ноші та понесли. Коли його підіймали, на підлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.