— Тут була жінка! — здивовано вигукнув він. — Це жіноча обручка...
Він поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витріщилися на каблучку. Без сумніву, цей гладкий золотий обідок колись прикрашав палець нареченої.
— Справа ускладнюється, — почухав потилицю Ґреґсон. — А вона, присягаюся, і без цього непроста.
— А ви впевнені, що це її не спрощує? — заперечив Голмс. — Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?
— Усе тут, — Ґреґсон, вийшов у передпокій і вказав на купку предметів, розкладених на нижній сходинці. — Золотий годинник фірми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка — голова бульдога з рубіновими очима. Футляр із російської шкіри для візитівок і картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клівленд — це відповідає міткам на білизні «Є. Д. Д.». Гаманця немає, але в кишенях знайшли сім фунтів тринадцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзаці. Два листи — один адресований Є. Дж. Дребберу, другий — Джозефу Стенджерсону.
— Яка адреса?
— Стренд, американська біржа, до запитання. Обидва листи — від пароплавної компанії «Ґійон» і стосуються відплиття їхніх пароплавів із Ліверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намір повернутися до Нью-Йорка.
— Ви вже шукаєте цього Стенджерсона?
— Аякже, сер. Я розіслав оголошення в усі газети, а один із моїх людей поїхав на американську біржу, та ще не повернувся.
— А до Клівленда зверталися?
— Вранці надіслали телеграму.
— Яку?
— Ми просто повідомили, що сталося, і просили надати дані.
— А ви не просили про докладнішу інформацію з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?
— Я спитав про Стенджерсона.
— І більше ні про що? Чи немає тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у житті Дреббера, які необхідно з’ясувати?
— Я спитав про все, що вважав за потрібне, — ображеним тоном відказав Ґреґсон.
Шерлок Голмс усміхнувся й хотів було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кімнаті, коли ми вийшли в передпокій. Він самовдоволено потирав руки.
— Містере Ґреґсон, я тільки-но зробив найважливіше відкриття! — оголосив він. — Якби я не здогадався ретельно оглянути стіни, ми нічого не дізналися б!
Очі маленького чоловічка блищали, він, мабуть, ледь стримував радість від того, що перевершив свого колегу на одне очко.
— Прошу сюди, — сказав він метушливо, ведучи нас назад у кімнату, де, здавалося, стало трохи світліше після того, як забрали її страшного мешканця. — Ось, станьте сюди!
Він чиркнув сірником об підошву черевика й підніс його до стіни.
— Погляньте! — переможно заявив детектив.
Я вже казав, що в багатьох місцях шпалери висіли клаптями. У цьому кутку від стіни відстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На ній кров’ю було виведено:
Rache
— Бачили? — хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансьє, який представляє публіці атракціон. — Це найтемніший куток, і нікому не спало на гадку сюди глянути. Убивця — він або вона — написав це власною кров’ю. Дивіться, ось кров стекла зі стіни, і тут на підлозі є пляма. У будь-якому разі, самогубство виключається. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей кут був найсвітліший, а не найтемніший.
— Ну, гаразд, ви помітили напис, а як ви його розтлумачите? — зневажливим тоном спитав Ґреґсон.
— Як? А ось як. Вбивця — чоловік чи жінка — хотів написати жіноче ім’я Рейчел, але не встиг докінчити, мабуть, щось завадило. Згадаєте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що ця справа пов’язана з жінкою на ім’я Рейчел. Смійтеся скільки завгодно, містере Шерлок Голмс. Ви, звісно, людина начитана та розумна, але, врешті-решт, і старий пес здатний на успіх!
— Даруйте, — сказав мій приятель, розсердивши маленького чоловічка своїм сміхом. — Певна річ, честь цього відкриття належить вам, і напис, без сумніву, зробив другий учасник нічної драми. Я не встиг іще оглянути кімнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.
Він вийняв із кишені рулетку, велику круглу лупу та безшумно закрокував кімнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на коліна; одного разу навіть ліг на підлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсім забув про наше існування — ми весь час чули то бурмотіння, то стогін, то легкий присвист, то схвальні та радісні вигуки. Я витріщився на нього, і мені мимоволі спало на гадку, що мій товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лісом, скавулячи від нетерпіння, поки не натрапить на втрачений слід. Хвилин двадцять, а то й більше, він продовжував свої пошуки, ретельно вимірюючи відстань між якимись зовсім непомітними для мене слідами, і, час від часу, так само незбагненно для мене, щось вимірював рулеткою на стінах. В одному місці обережно зібрав дрібку сірого пилу з підлоги й поклав у конверт. Нарешті став розглядати через лупу напис на стіні, уважно досліджуючи кожну літеру. Мабуть, Холмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишені.