— Заходьте, — сказав я.
Замість дужого грубіяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася від яскравого світла. Зробивши реверанс, зупинилася біля дверей і, кліпаючи підсліпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишені тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса — на його обличчі був такий нещасний вираз, що я ледве втримався від сміху.
Стара карга витягла вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.
— Я ось навіщо прийшла, джентльмени, — прошамкала вона, знову присідаючи. — Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із...
— Це її перстень? — спитав я.
— Слава тобі, Господи! — вигукнула стара. — От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!
— Вашу адресу, будь ласка, — сказав я, взявши олівець.
— Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!
— Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, — різко видихнув Голмс.
Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.
— Вони спитали, де живу я, — сказала вона, — а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.
— Як ваше прізвище?
— Моє — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, — він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і...
— Ось ваш перстень, місіс Сойєр, — перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. — Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.
Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.
— Я йду за нею, — квапливо кинув він. — Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.
Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.
«Або вся його теорія нічого не варта, — подумав я, — або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».
Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті, почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.
— Що завгодно, лише б мої «колеги» зі Скотленд-Ярду не пронюхали про це! — вигукнув він, падаючи в крісло. — Я стільки разів знущався над ними, що вони мені цього ні за що не пробачать! А посміятися над собою маю право, бо знаю, що врешті-решт таки візьму реванш!
— То що ж сталося? — спитав я.
— Я й не уявляв, що зі мною таке трапиться. Так от. Стара йшла вулицею, потім раптом почала накульгувати, і з усього було видно, що в неї розболілася нога. Нарешті, вона зупинилася та закликала кеб, що проїжджав повз. Я намагався підійти якомога ближче, щоб почути, куди вона накаже їхати, але міг би й не напружуватися: стара залементувала на всю вулицю: «Дункан-стрит, номер тринадцять!» Невже ж тут немає обману, скривився я, але коли вона сіла в кеб, я на всякий випадок причепився ззаду — цим мистецтвом має бездоганно володіти кожен детектив. Так ми й їхали без зупинок аж до Дункан-стрит. Я зістрибнув раніше, ніж ми під’їхали до будинку, і, геть не поспішаючи, пішов тротуаром. Кеб зупинився. Кебмен зістрибнув та відчинив дверцята — нікого! Коли я підійшов, він скажено обмацував порожній кеб, і мушу сказати, що такою добірної лайки я ще за своє життя не чув! Старої і сліду не було, і, боюся, кебмену довго доведеться чекати своїх грошей. Ми спитали в будинку номер тринадцять — власником виявився поважний шпалерник на ім’я Кесупк, а про Сойєрів і Деннісів там ніхто навіть не чув.