Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.
— Ви ж не знаєте, хто такий цей Шерлок Голмс, — сказав він. — Можливо, вам і не захочеться жити з ним у постійному сусідстві.
— Чому? Що в ньому поганого?
— Я не кажу, що він погана людина. Просто трохи дивак — ентузіаст певних царин науки. Та загалом, наскільки я знаю, він людина порядна.
— Мабуть, хоче стати медиком? — перепитав я.
— Та ні, не маю уявлення, чого він прагне. Здається, він чудово знає анатомію, і хімік першокласний, але, вочевидь, медицину ніколи не вивчав систематично. Займається наукою зовсім безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрібних для справи знань, які неабияк здивували б професорів.
— А ви ніколи не питали, чого він намагається досягнути? — поцікавився я.
— Ні, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо він чимось захопиться, буває, що його й не зупиниш.
— Я б хотів із ним познайомитися, — зауважив я. — Якщо вже мати сусіда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своїй справі. Я ще не достатньо зміцнів, щоб витримувати гамір й усілякі сильні враження. Мені не бракувало цього в Афганістані, і з мене годі до кінця мого земного буття. А як мені зустрітися з вашим приятелем?
— Зараз він, мабуть, сидить у лабораторії, — відповів мій супутник. — Він або не зазирає туди тижнями, або перебуває там із ранку до ночі. Якщо хочете, поїдемо до нього після сніданку.
— Звісно, хочу, — сказав я, і розмова перейшла в інше русло.
Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стамфорд устиг розповісти мені ще деякі особливості джентльмена, із котрим я мав намір оселитися разом.
— Не гнівайтеся на мене, якщо не поладнаєте з ним, — зронив він. — Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрічам у лабораторії. Ви самі зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене відповідальним за те, що станеться потім.
— Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’їхатися — стенув я плечима. — Але мені здається, Стемфорде, — додав я, поглянувши на свого супутника, — що з якихось міркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!
— Спробуй-но пояснити незбагненне, — засміявся Стемфорд. — На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межує з бездушністю. Легко можу собі уявити, що він вколе своєму приятелю якогось нововідкритого рослинного алкалоїду, не зі зла, певна річ, а просто з цікавості, щоб мати наочне уявлення про його дію. Втім, треба віддати йому належне, я впевнений, що він так само охоче зробить такий заштрик і собі. У нього пристрасть до точних і достовірних знань.
— Що ж, це непогано.
— Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощі. Якщо справа доходить до того, що він б’є палицею трупи в анатомці, погодьтеся, що це виглядає достатньо дивно.
— Він гамселить трупи?
— Атож, аби з’ясувати, чи можуть синці з’явитися після смерті. Я бачив це на власні очі.
— І кажете, що він не має наміру стати медиком?
— Начебто, ні. Лише Бог знає, для чого він усе це вивчає. Але ось ми й приїхали, тепер уже самі сформуєте про нього думку.
Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькі двері ввійшли у флігель, що прилягав до величезної лікарняної будівлі. Тут усе було знайоме, і мені не треба було вказувати дорогу, коли ми піднялися темнуватими кам’яними сходами та пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із брунатними дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький арочний коридорчик — він вів у хімічну лабораторію.
У цій високій кімнаті на полицях виблискували незліченні бутлі та пляшечки. Усюди стояли низькі широкі столи, густо заставлені ретортами, пробірками та пальниками Бунзена[2], що тріпотіли язичками синього полум’я. Лабораторія була порожня, і лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся та схопився з місця.
— Знайшов! Знайшов! — радісно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас із колбою в руках. — Я нарешті знайшов реактив, який осідає лише гемоглобіном і нічим іншим!
Якби він відшукав золоті розсипи, і то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.
— Доктор Ватсон, містер Шерлок Голмс, — познайомив нас Стемфорд.
— Вітаю! — привітно сказав Голмс, тиснучи мені руку з силою, яку я навіть не міг у ньому запідозрити. — Бачу, ви побували в Афганістані.
2