«Ви знаєте про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Єноха Дреббера з Клівленда?»
Мати кивнула. У неї, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут мені вже стало ясно: ці жінки щось знають.
«О котрій годині містер Дреббер поїхав на вокзал?» — цікавлюся я.
Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повітря.
«О восьмій, — відповіла вона. — Його секретар, містер Стенджерсон, сказав, що є два потяги: один — о дев’ятій п’ятнадцять, другий — об одинадцятій. Він хотів їхати першим».
«І більше ви його не бачили?»
Жінка раптом дуже змінилася на обличчі. Вона стала білою, наче крейда, і хрипко, через силу вимовила:
«Ні».
Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокійним голосом:
«Брехня ніколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили містера Дреббера ще раз».
«Хай дарує тобі Всевишній! — залементувала мадам Шарпантьє, заламавши лікті, й упала в крісло. — Ти знищила свого брата!»
«Артур сам звелів би нам казати лише правду», — твердо сказала дівчина.
«Раджу вам розповісти все, не приховуючи, — наказав я. — Напівзізнання навіть гірше, ніж нічого. Крім цього, ми й самі вже дещо знаємо».
«Нехай уже це буде на твоїй совісті, Алісо! — вигукнула мати й обернулася до мене. — Я вам розповім усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мій син причетний до цього жахливого вбивства. Він ні в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах і, можливо, в очах інших він буде несамохіть скомпрометований. Утім, це також неможливо. Свідченням цього є його кришталева чесність, його переконання, все його життя!»
«Ви краще розкажіть, як усе було, — спонукав я. — І можете повірити, якщо ваш син ні до чого не причетний, нічого лихого з ним не станеться».
«Алісо, будь ласка, залиш нас удвох, — попросила мати, і дівчина вийшла з кімнати. — Я вирішила мовчати, але якщо вже моя бідолашна донечка згадала про це, то робити нічого. Й оскільки я зважилася, то розповім усе докладно».
«Оце розумно!» — погодився я.
«Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожній валізі була наклейка «Копенгаген» — отже, вони прибули безпосередньо звідти. Стенджерсон — чоловік спокійний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсім іншого характеру. У нього були кепські звички, і поводився він вельми свавільно. Коли вони приїхали, він першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, після полудня ніколи не бував тверезим. Загравав із покоївками й поводився з ними нахабно. Найжахливіше, що незабаром він зачепив і мою доньку Алісу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинності навіть не могла зрозуміти. Якось він дійшов до крайнощів — схопив її і почав цілувати. Навіть його особистий секретар не витерпів і дорікнув господарю за настільки непристойну поведінку».
«А ви з якого дива це терпіли? — перепитав я. — Ви ж могли викинути геть ваших мешканців будь-якої миті».
Запитання, як бачите, цілком природне, проте місіс Шарпантьє дуже знітилася.
«Бог свідок, я відмовила б їм наступного ж дня, — сказала вона, — але надто великою була спокуса — адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтів на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканців! Я вдова, мій син служить на флоті, а це коштує чималих грошей. Не хотілося втрачати прибутків, ну, й терпіла, скільки могла. Але остання його витівка мене вже зовсім обурила, і я негайно попросила його звільнити кімнати. Тому він і поїхав».
«А далі?»
«Мені відлягло від серця, коли вони поїхали. Мій син зараз удома, у відпустці, але я боялася розповісти йому, бо мій хлопчик дуже запальний і ніжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними двері, у мене немов камінь із душі впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник і мені повідомили, що містер Дреббер повернувся. Він поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кімнату, де сиділи ми з донькою, і буркнув мені щось незрозуміле про те, що він, мовляв, спізнився на потяг. Потім повернувся до Аліси й прямо при мені запропонував їй втікати з ним. «Ви вже доросла, — промовив він, — і за законом ніхто вам нічого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару відьму, їдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бідна Аліса перелякалася й кинулася геть, та негідник схопив її за руку й потягнув до дверей. Я закричала, і тут увійшов мій син, Артур. Що було потім, не знаю. Я чула лише злісні прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не сміла розплющити очі. Нарешті підняла голову й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець більше нас не потурбує, — зауважив він. — Піду на вулицю, погляну, що він там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дізналися, що містер Дреббер мертвий».