– Як і всім, – відповів я йому.
– Тоді шукайте свій бінокль, – сказав він. – Ми їдемо на Друрі-лейн.
Я думав, що ми дивитимемось оперету чи щось подібне, але натомість ми опинились, напевне, у найгіршому на Друрі-лейн театрі, хоч і називався він «Королівським двором». Якщо бути точним, то він навіть не зовсім на Друрі-лейн, бо стоїть у кінці вулиці з боку Шафтсбері-авеню, де та підходить до нетрів Сент-Джилс. За порадою свого друга я переклав гаманця до внутрішньої кишені й прихопив із собою міцного ціпка.
Коли ми розмістилися в партері (я купив апельсинового соку у миловидної дівчини, що розносила його глядачам, і саме пив, чекаючи початку вистави), мій друг тихо сказав:
– Вам неймовірно пощастило, що ви не супроводжували мене до лігов картярів чи борделів. Чи до божевільні – ще одного місця, яке принц Франц вшанував своїм візитом. Але він ніде не був двічі. Ніде, окрім…
Заграв оркестр, і куліси піднялись. Мій друг затих.
По-своєму, це була непогана вистава: зіграли три одноактові п‘єси, між якими співали комічні куплети. Провідний актор був високим і пластичним, мав хороший співочий голос; елегантна провідна актриса співала так, що її чудово чули по всьому театру; куплети комедіанту вдавалися блискуче.
Перша п‘єса була легкою комедією положень: провідний актор грав пару близнюків, які ніколи не бачилися, але низка кумедних непорозумінь призвела до того, що вони обидва заручилися з однією дівчиною, а та вважала, що заручилася з одним. Актор раз-по-раз перевтілювався, і двері декорацій грюкали безперестанку.
Друга п‘єса розповідала зворушливу історію сирітки, що продавала тепличні фіалки на вулиці, голодна і заметена снігом. Її бабуся нарешті впізнала її і заприсяглась, що саме цю дитину вкрали десять років тому розбійники, але було пізно - змерзле маленьке янголятко вже не дихало. Мушу зізнатися, що мені не раз довелося витирати очі льняною хусткою.
Вистава закінчилась вражаючою історичною постановкою: уся трупа грала жителів села, що сім віків тому стояло на березі моря. Вдалині вони побачили фігури, що виринали з води. Головний герой радісно оголосив селянам, що це, як сказано в пророцтві, Одвічні повертаються зі Р’льєху і з туманної Каркози, і з рівнин Ленга, де вони спали чи чекали, чи перебували час своєї смерті. Комедіант висловив думку, що усі селяни з‘їли забагато пирога і випили забагато елю, і що фігури їм увижаються. Огрядний джентльмен, який грав жерця римського Бога, сказав селянам, що це монстри і демони з глибин, і що їх треба знищити.
У кульмінації герой убив священика його власним розп‘яттям і приготувався привітати Їх. Героїня співала арію, яка надовго запала мені в пам‘ять, а тим часом на задньому плані чарівний ліхтар створював дивовижну ілюзію. Здавалося, що це Їхні тіні пролітають у небі: самої Королеви Альбіону, Чорного Володаря Єгипту (його обрис був майже людський), а тоді тінь Прадавнього Цапа, Батька Тисячі, Імператора Всього Китаю, Царя Незбагненного, Того, Хто Керує Новим Світом, Білої Пані Антарктичної Твердині та решти. Коли тіні пролітали над сценою, у публіки в залі виривалося таке могутнє «Ура!», від якого, здавалось, аж повітря тремтіло. На намальованому небі зійшов місяць, а тоді, в зеніті, знову завдяки театральній магії, він із блідо-жовтого, яким описують його старі легенди, став затишно-багряним, яким усі ми звикли бачити його сьогодні.
Актори кілька разів виходили на уклін під аплодисменти і сміх глядачів, а потім куліси опустились востаннє, і вистава закінчилась.
– Отож, – сказав мій друг. – Що ви думаєте?
– Дуже, дуже добре, – відповів я, відчуваючи, що руки мої болять від аплодисментів.
– Оце завзятий театрал! – посміхнувся він. – Ходімо за лаштунки.
Ми вийшли на вулицю, звернули до провулку і стали перед службовим входом, де сиділа жінка з жировиком на щоці і завзято в‘язала. Мій друг подав їй свою візитку, і жінка вказала нам дорогу до загальної гримерної кімнати сходами нагору.
Масляні лампи й свічки блимали перед заляпаними дзеркалами, чоловіки і жінки знімали грим і одяг, не переймаючись правилами пристойності. Я відвів очі, а мій друг залишився незворушним.
– Чи можу я бачити містера Верне? – гучно спитав він.
Дівчина, що грала подругу героїні в першій п‘єсі і зухвалу дочку господаря заїжджого двору в останній, показала у дальній кут кімнати.
– Шеррі! Шеррі Верне! – покликала вона.
На оклик підвівся худий молодий чоловік; по цей бік вогнів рампи він здавався не таким ставним. Він допитливо нас роздивлявся.
– Здається, ми не мали приємності…?
– Мене звуть Генрі Кемберлі, – сказав мій друг, трохи розтягуючи слова. – Ви, певно, чули про мене.
– Мушу зізнатися, що не мав такої честі, – сказав Верне.
Мій друг вручив актору гравіровану картку.
Чоловік прочитав її з живою цікавістю.
– Театральний агент? З Нового Світу? Отакої. А це...? – Він подивився на мене.
– Це мій друг, містер Себастіан. Він не належить до театрального кола.
Я потис акторові руку, пробурмотівши щось про те, як мені надзвичайно сподобалася вистава.
Мій друг сказав:
– Чи бували ви колись у Новому Світі?
– Не мав такої честі, – зізнався Верне, – хоча це моя давня заповітна мрія.
– Що ж, любий друже, – сказав мій друг із безпосередністю жителя Нового Світу, – можливо, ваше бажання здійсниться. Ця ваша остання п‘єса. Я ніколи не бачив подібного. Її написали ви?
– На жаль, ні. Автор п‘єси – мій хороший друг. Втім, я придумав механізм магічного ліхтаря для гри тіней. Кращого на нинішній сцені не знайти.
– Чи можете ви назвати ім‘я автора? Можливо, мені треба буде особисто говорити з вашим другом.
Верне похитав головою.
– Боюся, що це неможливо. Він дорожить своєю професійною репутацією і не бажає, щоб його зв‘язок із театральною сценою став загальновідомим.
– Я розумію. – Мій друг витяг люльку і підніс її до рота. Тоді він поплескав по кишенях.
– Перепрошую, – мовив він, – здається, я десь загубив свого кисета.
– Я палю міцну чорну махорку, – сказав актор, – але якщо ви не проти…
– Аж ніяк! – жваво відповів мій друг. – Я і сам люблю міцне зілля.
Він набив люльку тютюном актора і вони вдвох пускали дим, поки мій друг описував, якими він бачить гастролі містами Нового Світу, від Манхеттена до самого краєчка континенту далеко на півдні. Він запропонував, щоб першим актом стала остання п‘єса із тих, які ми щойно побачили. Решта вистави могла б розповісти про те, наскільки Одвічні вищі за людство і його богів, про те, яким варварським і темним був би світ, якби Королівські сім‘ї не наглядали за нами.
– Але автором п‘єси має бути ваш таємничий приятель, тож саме йому вирішувати про що йтиме мова, – зауважив мій друг. – Будемо грати за його сценарієм. Я ж, зі свого боку, гарантую вам, що глядачів наб’ється більше, ніж ви можете уявити, а також значну частку прибутку з квитків. Скажімо, п‘ятдесят відсотків!