Тими персонажами повісті, що морально не піддаються силі, уособлюваній Гобсеком, є не аристократи, а простолюдини, стряпчий Дервіль і вже згадувана Фанні. Непохитній у своїй непідкупності, справжній відданості принципам честі й обов’язку, Дервіль викликав повагу навіть у Гобсека, який, при всій своїй недовірі до людської природи, довіряє йому. Цілковитою протилежністю Дервілю є граф де Трай, «дивовижна сполучна ланка між каторжниками й людьми світськими», і той же Гобсек, який всього надивився на своєму віку, побоюється цього елегантного негідника.
Безперечним центром повісті є образ Гобсека, який піднімається над іншими персонажами, до якого сходяться всі її сюжетно-тематичні лінії. Творячи цей образ, Бальзак вдавався до перебільшень і гіперболізації, до поєднання контрастів, внутрішніх і зовнішніх (скнара-лихвар і інтелектуал-філософ, зовнішність та спосіб життя дрібного крамаря і «золотий ідол», що панує над «жертвами»). Колись у радянському літературознавстві повість оцінювалася як «видатне досягнення реалізму Бальзака», хоч і зауважувалися «певні романтичні перебільшення» в образі Гобсека. Насправді ж цей образ і за художнім змістом, і за своєю структурою не вписується в реалістичну художню систему і недвозначно тяжіє до романтичної традиції. Цей образ і повість загалом є промовистим прикладом художнього синкретизму творчості Бальзака, органічного поєднання реалістичних і романтичних елементів у його індивідуальному стилі.
Ефектний є фінал цієї повісті. В міру наближення до смерті скупість Гобсека стає маніакальною, витісняє всі інші нахили й переростає в сліпий інстинкт, що доходить до абсурду. Кімнати двох поверхів будинку він перетворює на склад, заповнений різними товарами й продуктами, речами й коштовностями, які він не наважувався продати купцям, боячись продешевити. «Я мало не задихнувся від смороду, в якому злилося безліч всіляких запахів. Усе кишіло червою і комашнею», — розповідає Дервіль, якому довелося давати лад усьому, що залишив Гобсек. Зрештою все це набуває сенсу метафори безплідності всієї діяльності Гобсека, котра мала руйнівний та антигуманний характер і завершилася руйнуванням його особистості.
До найвідоміших повістей, які посідають значне місце у творчому спадку Бальзака, належить і повість «Полковник Шабер» (1832), цікава з багатьох точок зору. В ній знаходимо характерне для письменника поєднання романтичного й реалістичного елементів, в яких відтворюється його індивідуальний стиль. В її сюжетну основу закладено незвичайну, екстраординарну ситуацію: її герой, полковник Шабер, був тяжко поранений у битві при Прейсіш-Ейлау (1807), в якій Наполеон розбив російські й прусські війська, і похапцем похований у братській могилі. Прийшовши до тями, він вибирається з-під мерців і повертається у світ живим, в соціум, але без будь-яких документів, і цей світ його не приймає, бо він вже не є соціальною і юридичною особистістю. Дружина Шабера, отримавши його ренту й різні статки, вийшла заміж за іншого і, як говориться в повісті, «прагне соціально знищити» першого чоловіка. «Я був похований під мертвими — тепер я похований під живими, під паперами, під судовими справами, під усім суспільством, яке хоче, щоб я знову ліг у могилу!», — так визначає сам Шабер свою ситуацію, корелятивну скоріше романтичній, ніж реалістичній літературі.
Разом з тим, розповідаючи про боротьбу Шабера, підтриманого стряпчим Дервілем, за повернення в суспільство, Бальзак великою мірою вводить твір у реалістичне русло. Власне, в ньому розгорається боротьба за майнові інтереси, хоч позиція Шабера в цій боротьбі специфічна. Щодо графині Ферро, колишньої його дружини, то вона, сказати б, гідно продовжує галерею таких жіночих образів Бальзака, як маркіза д’Еспар чи мадам Еванхеліста із повісті «Шлюбний контракт»; визначальними її рисами є пожадливість і хижий егоїзм. Не задовольняючись рентою Шабера, вона спекулює «на хитанні курсу біржі», не зупиняється перед прямим обманом і крадіжкою.
Безперечно, образ Шабера витриманий в іншому типологічному ключі і є образом романтичним за своєю ідейно-художньою парадигмою. Перетворений дружиною на злидаря без притулку й засобів до існування, він зберігає людську гідність і вірність своїм високим моральним принципам. Не зважаючи на все зло, що вчинила йому колишня дружина, він відмовляється від своїх прав, аби не руйнувати її нової сім’ї з малими дітьми. Серед жорстоких злигоднів він «не тільки зберігає ясність і погідливість обличчя», а й «стає ще більш чутким і добрим». Можна сказати, що цей образ однотипний з героями-праведниками французької романтичної літератури, таким як Жан Вальжан із «Знедолених» Гюго чи Поля Арина із «Ораса».