— Ми з Бутеном обміркували мій шлях і маршрут, яким я щодня ітиму; і я не минав жодної поштової контори — питався, чи нема мені листа або грошей. Не було нічого — до самісінького Парижа. Мене понімав чимраз більший розпач. «Мабуть, Бутен помер», — казав я собі. І справді — бідолаха загинув під Ватерлоо. Багато пізніше я випадково про це довідався. Та й переговори його з моєю дружиною, певно, скінчилися нічим.
— Нарешті я вступив у Париж — водночас із козаками. До моєї муки додалася ще й ця: росіяни у Франції! І я забув, що босий, що не маю мідяка в кишені. Так, пане, я був у рам'ї. Перед тим ночував у Клейському лісі. Певне, я застудився — адже вночі було вогко, — і, коли плентав передмістям Сен-Мартен, мені стало зле. Пригадую, я впав майже біля дверей якогось торговця залізними виробами. Прийшов до тями у міському шпиталі. Пролежав там місяць — це було майже щастя. Я не мав у кишені бодай ліара, зате був при здоров'ї і на паризькій бруківці, про що мріяв так довго! Радий і веселий, полетів я, мов на крилах, до вулиці Монблан — адже там у моєму особняку жила моя дружина! Вулиця Монблан тепер називалася Шоссе д'Антен. Я не знайшов свого особняка, його було продано, а потім розвалено. Спритні ділки понабудовували в моїх садах будинків. Я ще не знав, що моя дружина вийшла заміж за графа Ферро, і не міг роздобути ніяких відомостей про неї. Тоді я пішов до старого адвоката, який колись вів мої справи. Та він, сердега, помер, передавши клієнтуру молодому колезі. І я дізнався від нього, що весь мій статок віддано спадкоємцям, моє майно розпродано, а моя дружина вийшла заміж і в неї уже двоє дітей; це вразило мене, наче громом. Почувши, що я — полковник Шабер, адвокат зайшовся таким сміхом, що я, не мовивши більш і слова, подався геть. Я не забув про штутгартську божевільню і, згадавши про Шарантон, вирішив діяти якнайобачніше. Дізнавшись, де тепер живе моя дружина, я пішов до неї, пане; серце моє повнилося надією. І що б ви думали? — вигукнув полковник, стримавши гнівний порух. — Коли я відрекомендувався, назвавши вигадане ім'я, мене не прийняли, а коли, прийшовши вдруге, назвав справжнє, мені показали на двері. Щоб побачити графиню, я цілі ночі просиджував скоцюрблений під ворітьми її дому, чекаючи, поки вона вдосвіта повертатиметься з балу чи з театру. Я впивався очима у віконце карети, яка стрілою мчала повз мене, і лиш одну-єдину мить я бачив мою дружину — і водночас уже не мою! О, відтоді я живу тільки думкою про помсту! — глухим голосом вигукнув полковник. — Вона знає, що я живий. Відколи я повернувся, вона отримала від мене два листи, написані моєю рукою. Вона не любить мене більше! А я — я й сам не знаю, чи люблю її, чи ненавиджу! Мене то вабить до неї, то вона мені бридка. Адже вона завдячує мені багатство, щастя — і маєш! — нічим, нічим не схотіла допомогти. Часом я впадаю просто-таки в безнадію, у глибоку зневіру!
Сказавши це, старий воїн сів на стілець і знову завмер нерухомо. Дервіль мовчав, пильно дивлячись на прохача.
— Так, справа серйозна, — сказав він нарешті, мовби сам до себе. — Навіть якби було доведено, що папери в Гейльсберзі справді ваші, це не доказ, що ви полковник Шабер. Ваш процес проходитиме аж у трьох інстанціях, тож треба все обміркувати якнайгрунтовніше. Адже справа не має прецедентів, вона — виняткова.
— Якщо мені судилося загинути в боротьбі, пане, — холодно відповів полковник, гордо піднісши голову, — я помру з гідністю, але не сам-один.
Де й подівся немічний старий! Перед Дервілем був зовсім інший чоловік — очі його палали вогнем завзяття й жадобою помсти.
— Може, доведеться піти на взаємні поступки, — сказав стряпчий.
— На поступки? — гнівно перепитав полковник Шабер. — То я — мертвий, чи я — живий?
— Сподіваюся, добродію, — провадив стряпчий, — ви зважите на всі мої поради. Ваша справа стане моєю справою. Незабаром ви переконаєтесь у тому, що вона зацікавила мене, — бо ж подібної, мабуть, не знайдеться в історії судочинства. А зараз я вам дам листа до мого нотаря, і він виплачуватиме вам під розписку по п'ятдесят франків кожні десять днів. Але негоже вам ходити по гроші сюди. Якщо ви справді полковник Шабер, не подобає, щоб вам подавали милостиню. Я оформлю ці гроші як позичку. У вас є статок, який вам мають повернути, ви багаті.
На очі старому полковникові набігли сльози — так зворушила його ця делікатність.