Великі сльози набігли на згаслі очі бідолашного полковника і покотилися по зморшкуватих щоках. Уявивши весь цей клопіт, він відчув себе цілком безпорадним. Суспільство і правосуддя давили йому на груди, мов кошмар.
— Я впаду навколішки перед Вандомською колоною, — сказав він, — і крикну: «Я полковник Шабер! Той самий, що брав участь у битві під Ейлау!» Бронза — і та мене визнає.
— І вас, поза всяким сумнівом, запроторять до Шарантона.
На цю страхітливу згадку полковникове натхнення враз погасло.
— А якщо спробувати звернутися до військового міністра? Може, там мені пощастить?
— У канцеляріях? — заперечив Дервіль. — Звертайтеся, але без документа, складеного за належною формою, який засвідчував би недійсність акту про вашу смерть, туди нема чого й потикатися. Наші чиновники ладні знищити геть усіх прихильників імператора.
Якусь мить полковник стояв нерухомо, втупившись у простір невидющими очима, охоплений безмежним розпачем. Військове правосуддя просте, скоре, непохитне, його ухвали швидкі й суворі, але майже завжди справедливі; тільки це правосуддя Шабер і знав. Уявивши собі лабіринт усіляких халеп, до якого він мав потрапити, уявивши, скільки грошей коштуватиме ця мандрівка, бідолашний полковник відчув, що тій його силі, яка властива тільки людині й зветься волею, завдано нищівного удару. Він зрозумів, що неспроможний без кінця позиватися, що йому в тисячу разів легше залишитися бідним, убогим, вступити звичайним солдатом до якогось кавалерійського полку, якщо, звичайно, його туди візьмуть.
Фізичні та моральні муки вже підточували його тіло у найвразливіших органах. Він слабував на одну з хвороб, що їй у медицині ще нема назви: це хвороба не якогось певного органу — вона гніздиться в нервовій системі; її можна було б назвати спліном нещастя. Цю невидиму, проте серйозну хворобу, хоч би якою вона була тяжкою, можна вилікувати, коли людині живеться щасливо. Однак досить якоїсь непередбаченої перепони, якоїсь несподіванки — і ослаблі пружини ламаються, і, як наслідок, людина стає нерішучою, припускається незбагненних, непослідовних учинків, що їх фізіологи спостерігають у істот, пригнічених горем; навіть найміцніший організм відразу ламається.
Дервіль, помітивши, як глибоко засмутився його клієнт, сказав:
— Не занепадайте духом; справу, безперечно, буде вирішено на вашу користь. Але чи захочете ви беззастережно покластись на мене, пристати на все, що я вважатиму для вас найкращим?
— Робіть як знаєте, — відповів Шабер.
— Гаразд; та чи згодні ви віддати вашу долю в мої руки, як людина, що йде на смерть?
— А що, коли я так і залишуся без становища в суспільстві, без імені? Чи витримаю я це?
— Не думаю, що так буде, — заперечив повірений. — Ми дійдемо згоди і знищимо акти про вашу смерть та про ваш шлюб, аби ви могли відновити свої права. За допомогою зв'язків графа Ферро ви доб'єтеся, щоб вас зарахували в списки із генеральським чином, і — я цього певен — вам призначать пенсію.
— Ну, то дійте! — вигукнув Шабер. — Я покладаюсь на вас у всьому.
— Я надішлю вам на підпис доручення, — сказав Дервіль. — До зустрічі, і не сумуйте! Якщо вам будуть потрібні гроші, розраховуйте на мене.
Шабер міцно потиснув Дервілеві руку й прихилився до стіни: він так знесилів, що міг тільки провести його очима. Як усі люди, що не мають досвіду в судових справах, він боявся цієї несподіваної боротьби.
Поки вони розмовляли, з-за стовпа кілька разів визирав якийсь чоловік: певно, він очікував, коли Дервіль вийде на вулицю, а тоді гукнув його. Це був літній чолов'яга в синій куртці, білому збірчастому балахоні, які звичайно носять броварі, і в хутряному кашкеті на голові. Обличчя він мав темне, худе, зморшкувате, але на щоках жеврів рум'янець — так буває в тих, хто постійно працює на свіжому повітрі.
— Даруйте, пане, — мовив він до Дервіля, торкнувшись його ліктя, — що я зважився заговорити до вас, але бачу, що ви — друг нашого генерала.
— Ну то й що? — сказав Дервіль. — Чому це ви ним цікавитесь? І хто ви такий? — спитав він підозріливо.
— Я — Луї Верньйо, — відповів той. — Я хочу вам сказати дещо.
— То це ви запхали графа Шабера в таку нору?
— Перепрошую, пане, але це найкраща наша кімната. Та якби в мене була одна-однісінька комірчина, я і її віддав би графові, а сам спав би у стайні. Такому страдникові, навчителеві моїх шибеників, генералові, єгиптянинові, першому лейтенантові, під чиїм командуванням я служив… Подумати тільки! Я віддав йому найкращу кімнату. Я ділився з ним усім, що мав; на жаль, це не бо-зна там що — хліб, молоко, яйця… Та куди дінешся? На війні — як на війні! Зате від щирого серця! А проте він мене образив.