В Парижі є чимало жінок, котрі, як і графиня Ферро, живуть із страхітливою таємницею в душі або ходять понад прірвою, але з часом болюче місце терпне, і вони навіть знаходять у собі сили веселитися й розважатись.
«В становищі графа Ферро є щось дивне, — подумав Дервіль, виринувши з глибокої задуми, коли його кабріолет зупинився на вулиці Варенн, перед особняком Ферро. — Чому його, багатого, обдарованого королівською ласкою, досі не проголошено пером Франції? Може, й справді король із політичних міркувань, як каже пані де Гранльє, вважає титул пера надто високим і не розкидається ним? До того ж син радника окружного суду — це не Крійон і не Роган. Якщо графові Ферро і вдасться увійти до верхньої палати, то тільки з чорного ходу. Та якщо шлюб його буде розірвано, він, на щиру втіху короля, зміг би здобути звання пера в спадок від якогось із тих сенаторів, які не мають сина, а тільки дочку. Ну що ж, то спробуймо для початку спіймати нашу графиню на цей гачок — полякаємо її», — думав повірений, підіймаючись сходами.
Дервіль, сам того не знаючи, розгадав потаємну недугу, намацав рану, яка мучила графиню Ферро.
Вона прийняла його в зимовій їдальні, де снідала, водночас граючись із своєю мавпочкою, яка була прикута ланцюжком до дерев'яного бар'єра із залізними поперечками. Графиня була в прегарному пеньюарі, з-під чепчика недбало вибивалися кучері, від чого обличчя її здавалося пустотливим. Вона була свіжа й усміхнена. Стіл виблискував сріблом, позолотою, перламутром, у чудових порцелянових вазах стояли рідкісні квіти. Побачивши, в якій розкоші й шані живе дружина графа Шабера, забагатіла з того, що обідрала його, мов липку, тимчасом як бідак нидіє у вбогого молочаря, серед худоби, адвокат подумав: «Гарненька жінка ні за що в світі не визнає своїм чоловіком, ба навіть коханцем, старигана у зношеній шинелі, в перуці з клоччя та в дірявих чоботях». Усмішка, лукава й глузлива водночас, що з'явилась на Дервілевих устах, свідчила: в його голові зароїлися напівфілософські, напівіронічні думки, властиві людині, яка, з огляду на свою професію, проникає в суть речей, що стоять за оманою, яка затуляє сімейне життя більшості парижан.
— Добрий день, пане Дервіль, — озвалася графиня, не уриваючи свого заняття: вона напувала кавою мавпочку.
— Пані, — сказав адвокат гостро, обурений тим, як недбало кинула вона: «Добрий день, пане Дервіль», — я прийшов поговорити з вами про дуже важливу справу.
— Мені щиро шкода, але графа немає вдома…
— А я цьому вельми радий, пані. Було б справді шкода, якби він почув нашу розмову. До того ж я знаю від Дельбека, що ви волієте клопотатися своїми справами самі, не турбуючи графа.
— То я накажу покликати Дельбека, — сказала графиня.
— Він у даному випадку непотрібен, хоч який він спритний, — відказав Дервіль. — Послухайте, пані, досить одного слова, щоб ви зрозуміли серйозність свого становища. Граф Шабер живий.
— Невже ви гадаєте, що я серйозно сприйму таку небилицю? — мовила графиня й засміялася.
Проте за мить вона знітилася під твердим поглядом Дервіля, що, здавалось, проник їй у самісіньку душу.
— Пані, — провадив Дервіль з дошкульною поважністю, — ви й гадки не маєте, яка небезпека вам загрожує. Не казатиму ні про те, що існують документи, справжність яких незаперечна, ні про докази, які підтверджують, що граф Шабер живий. До того ж ви знаєте, що я не з тих, хто береться за сумнівну справу. Якщо ви наважитесь опротестувати нашу вимогу визнати акт про його смерть недійсним, ви програєте перший процес, а це допоможе нам виграти решту.
— Про що ви хочете зі мною говорити?