— Не треба вступу, — урвала його графиня, — почнімо безпосередньо з умов.
— Але ж у вступі, — заперечив повірений, — коротко викладено, в якому становищі ви з графом перебуваєте одне щодо одного. Далі, в пункті першому, ви визначаєте при трьох свідках: двох нотарях і власникові молочарні, в якого проживає ваш чоловік, що їх я втаємничив у справу, зобов'язавши зберігати таємницю, — ви, повторюю, визнаєте: особа, про яку йдеться у документах, доданих до угоди і засвідчених відповідним актом, складеним вашим нотарем Александром Кротта, є справді граф Шабер, ваш колишній чоловік. У пункті другому граф Шабер, з огляду на ваші інтереси, зобов'язується, що скористається зі своїх прав лише у випадку, оговореному цим актом. Тобто, — докинув Дервіль мовби мимохідь, — якщо умови цієї таємної угоди не будуть виконані. Зі свого боку, — провадив повірений, — пан Шабер зобов'язується, що разом з вами поклопочеться в суді про постанову, яка анулює акт про його смерть і визнає ваш із ним шлюб розірваним.
— Ні, на це я рішуче не можу пристати, — мовила здивована графиня. — Я не хочу процесу. Ви знаєте чому.
— За пунктом третім, — незворушно вів далі повірений, — ви зобов'язуєтеся внести до державної скарбниці капітал, який дасть змогу вищезгаданому графові Іакінфу Шаберу отримувати пожиттєву ренту в сумі двадцять чотири тисячі франків на рік; проте у разі смерті полковника цей капітал перейде до вас…
— Ні, це забагато, — заперечила графиня.
— Ви сподіваєтеся, що домовитесь про меншу суму?
— Можливо.
— Чого ви, власне, хочете, пані?
— Я хочу… я не хочу суду… Я хочу…
— Щоб він так і залишився небіжчиком! — урвав графиню Дервіль.
— Пане, якщо ви правите двадцять чотири тисячі франків ренти, будемо позиватися, — сказала графиня.
— Авжеж, будемо позиватися! — здушеним голосом вигукнув полковник Шабер, розчахнувши двері спальні і зненацька поставши перед своєю дружиною; одна його рука була закладена за викот жилета, друга, випростана, звисала вниз; згадка про пережиті злигодні надавала цьому рухові якоїсь страхітливої виразності.
«Це він!» — подумала графиня.
— Забагато! — повторив старий солдат. — Я дав вам майже мільйон, а ви хочете вигадати на моєму нещасті. Ну що ж, тепер я вимагатиму і вас, і ваш статок. Майно у нас спільне, і наш шлюб не розірвано.
— Пане, таж ви зовсім не полковник Шабер! — вигукнула графиня, вдаючи, що вражена.
— Он як, — сказав полковник з невимовною іронією, — то вам потрібні докази? Я взяв вас із Пале-Рояля…
Графиня зблідла. Побачивши цю блідість під рум'янами, старий солдат був зворушений стражданням, якого він завдав жінці, що її колись палко кохав, і замовк; але йому було віддячено таким лютим поглядом, що він не стримався й додав:
— Ви були в…
— Благаю, пане, — мовила графиня, звертаючись до повіреного, — дозвольте мені піти звідси. Я приїхала не для того, щоб слухати такі жахіття…
Вона підвелася й вийшла. Дервіль кинувся в контору. Графині вже не було — вона вилетіла, мов на крилах. Повернувшись до кабінету, повірений побачив, що полковник, розлючений, швидко ходить туди й сюди по кімнаті.
— В ті часи, — сказав він, — кожен брав дружину там, де хотів; я звабився красою, і в цьому моя помилка. В неї немає серця.
— Ну, полковнику, хіба ж не мав я слушності, просячи, щоб ви сюди не потикалися? Тепер я не маю анінайменшого сумніву, що ви справді той, ким себе називаєте. Коли ви увійшли, графиня зробила порух, який не можна витлумачити двояко. Але ви програли процес — тепер ваша дружина знає, що вас не можна впізнати.
— Я вб'ю її…
— Безумець! Вас заарештують і зітнуть вам голову на гільйотині як убивці. До того ж ви навряд чи влучили б, стріляючи! А цього не можна подарувати, коли йдеться про вбивство власної дружини. Хай уже я виправлятиму ваші помилки, велика ви дитино! Йдіть додому. Будьте обережні — вона може наставити вам пастку й запроторити вас у Шарантон. Я подам ваші документи в суд, щоб запобігти будь-якій прикрій несподіванці.
— Бідолашний полковник послухався свого молодого добродійника і пішов, бурмочучи вибачення. Він повільно спустився темними сходами, поринувши у свої сумні думи, вражений ударом, може, найжорстокішим з усіх, до яких готувався, — аж коли на останній приступці почув шелестіння сукні, і перед ним з'явилася графиня.
— Ходімо, — сказала вона і взяла його за руку таким милим, знайомим рухом.
Цього жесту графині, звуку її голосу, тепер уже ніжного, було досить, щоб угамувати гнів полковника, і він слухняно пішов з нею до карети.