— Хай йому чорт! — вигукнув він, — Оце був би з мене йолоп! Та це ж очевидна фальшивка!
— Добродію, і я вам не раджу зопалу підписувати цей документ, — сказав Дельбек. — На вашому місці я виторгував би з цієї оборудки не менше тридцяти тисяч ліврів ренти — графиня їх дасть.
Полковник кинув на підлого шахрая погляд, у якому палало обурення чесної людини, і подався геть; душу йому ятрили суперечливі почуття. Недовіру заступав гнів, після гніву на нього враз находив спокій. Нарешті він пройшов через пролом у мурі в парк і неквапом попрямував до павільйону, звідки було видно дорогу з Сен-Ле; він хотів перепочити там у маленькому кабінеті й спокійно все обміркувати. Алея, якою він ішов, була всипана дрібним жовтим піском, а не грубою рінню, і графиня, що сиділа тут-таки в павільйоні, в невеличкій вітальні, не почула легких кроків полковника, бо надто була заклопотана своїми турботами. А граф не бачив дружини.
— Ну, пане Дельбек, підписав він чи ні? — спитала графиня, вгледівши понад парканом, що тягся вздовж рівчака, управителя — той повертався сам.
— Ні, пані. Я навіть не знаю, що це скоїлося з нашим полковником. Стара шкапа стала дибки.
— Нема ради — доведеться запроторити його в Шарантон, — сказала графиня. — Адже він у наших руках.
Полковник, наче молодий, одним стрибком подолав рівчак, кинувся до Дельбека і вліпив йому пару таких ляпасів, яких, певне, лукавий крутій зроду не діставав.
— Старі шкапи іще вміють хвицатись! — вигукнув Шабер.
Зірвавши гнів, полковник відчув, що не зможе перескочити назад через рівчак. Правда постала перед ним у всій своїй нещадності. Слова графині й відповідь Дельбека відкрили йому, що він став жертвою змови. Увага й турботливість дружини були всього лише принадою, з допомогою якої вона хотіла заманити його в пастку. Мовби невидима краплина отрути, ці слова роз'ятрили усі тілесні й душевні муки старого солдата.
— Він пройшов через паркову браму й знову подався до павільйону, ледь соваючи ногами, мовби немічний дід, Отже, він не матиме й хвилини спокою! Відтепер йому доведеться вести з цією жінкою огидну війну, про яку казав Дервіль, без упину позиватися, живитися жовчю, щодня випивати чашу, повну гіркоти. А потім — жахлива думка: де взяти грошей на сплату перших судових витрат? Життя здалося йому таким нестерпним, що якби він був зараз на березі річки, то кинувся б у воду, якби мав пістолет, то вистрелив би собі в голову. Потім думки його знову стали плутатись, як під час розмови з Дервілем, коли той приїздив до молочарні Верньйо, — розмови, що збурила всю його душу.
— Дійшовши нарешті до павільйону, Шабер піднявся в маленький кабінет із круглими вікнами, з яких відкривався чудовий краєвид на навколишні долини, і побачив свою дружину: вона сиділа в кріслі. Графиня замилувано дивилась у вікно; лице її було спокійне й незворушне, поза вільна, — а це властиве жінкам, які зважилися на все. Витерши очі, так наче на них іще не висохли сльози, вона недбало перевивала кінці свого довгого рожевого пояса. Та хоч як намагалась вона бути спокійною, все ж здригнулася, коли перед нею постав її достойний благодійник — випростаний, блідий, із нахмуреним чолом і згорнутими на грудях руками.
— Пані, — мовив він, і під його пильним поглядом графиня спаленіла, — я вас не проклинаю, я зневажаю вас. Я благословляю випадок, що роз'єднав нас. Не хочу навіть мститися вам — я вас більше не кохаю. Мені нічого від вас не треба. Живіть спокійно, поклавшись на моє слово: воно міцніше, ніж шкрябанина всіх паризьких нотарів. Ніколи більше не претендуватиму я на ім'я, яке, можливо, уславив. Віднині я — лиш волоцюга Іакінф, що прагне місця під сонцем — ото й усього. Прощайте…
Графиня впала полковникові до ніг, схопила його за руки, щоб утримати, але він з огидою відштовхнув її і мовив:
— Не доторкайтесь до мене.
Прислухаючись до кроків свого чоловіка, що затихали вдалині, графиня зробила порух, який важко було зрозуміти. І з тією глибокою проникливістю, яка властива вкрай підступним або вкрай егоїстичним жінкам вищого світу, вона повірила, що обіцянка й зневага цього чесного воїна — надійна запорука її подальшого спокою.
Шабер і справді зник. Молочар Верньйо розорився і пішов у кучери. Може, й полковник знайшов собі якесь подібне до цього ремесло. А може, він, мов той камінь, кинутий у прірву, щез без вороття, падаючи з прискалка на прискалок, загубився поміж брудних обшарпанців, якими рояться вулиці Парижа…
Через півроку після цих подій Дервіль, який більше не чув ні про полковника Шабера, ні про графиню Ферро, вирішив, що їм пощастило домовитись і що графиня, аби помститися своєму повіреному, доручила справу іншій конторі. Тож якось уранці, підрахувавши аванси, видані полковникові, й власні витрати, Дервіль написав графині Ферро листа з проханням передати цей рахунок Шаберові; він гадав, що графиня знає, де мешкає її перший чоловік.