«Але ні, — сказав я собі, — чесна людина повинна і скрізь триматися з гідністю. Принижуватися через гроші не варто. Покажу себе таким самим розсудливим, як і він».
Після того як я виїхав, батечко Гобсек найняв мою кімнату, щоб спекатися сусідів, і велів у своїх дверях і зробити маленьке заґратоване віконце; він одчинив двері тільки після того, як розгледів мене у віконце.
— Ну, то що, — своїм пискливим голосом звернувся старий до мене, — ваш патрон продав свою контору?
— Звідки ви знаєте про це? Він про це ще нікому не казав, окрім мене.
Губи в старого зібралися по куточках складками, мов завіски, і цю німу посмішку супроводив холодний погляд.
— Якби цього не трапилось, я не бачив би вас у себе, — додав він сухо і замовк.
Я стояв спантеличений…
— Послухайте мене, батечку Гобсек, — почав, намагаючись говорити якнайспокійніше, хоч безстрасний погляд старого, що не зводив з мене прозорих блискучих очей, бентежив мене.
Він зробив жест, що означав: «Кажіть».
— Я знаю, що вас дуже важко зворушити. Отож не марнуватиму своєї красномовності, силкуючись змалювати становище бідного клерка, який покладає надію тільки на вас, бо в усьому світі немає, крім вашого, іншого серця, котре може його зрозуміти. Але облишмо серця; діло роблять по-діловому, а не як у романах з сентиментальними дурницями. Річ ось у чім. Контора дає моєму патронові щороку двадцять тисяч франків прибутку; але я певен, що мені вона даватиме сорок! тисяч. Він хоче її продати за п'ятдесят тисяч екю. Я почуваю: тут, — сказав я, ударивши себе по лобі, — дещо є, і коли б ви згодились позичити мені суму, потрібну на купівлю контори, я за десять років сплатив би вам борг.
— Оце називається говорити по-діловому, — відповів Гобсек, потискаючи мені руку. — Відколи я веду діла, — сказав він, — ніхто не пояснював мені так ясно причин своїх відвідин. А які гарантії? — спитав, змірявши мене поглядом з голови до ніг. — Ніяких, — відповів сам собі, трохи помовчавши. — Скільки вам років?
— Через десять день мине двадцять п'ять, — відповів я. — Інакше я не міг би укладати угоди.
— Правильно.
— Ну, то як же?
— Це можливо.
— Правда? Тоді треба це робити і швидше, інакше можуть знайтись інші покупці.
— Принесіть мені завтра вранці ваше свідоцтво про народження, і ми поговоримо про ваше діло. Я подумаю.
Другого дня, о восьмій годині ранку, я був у старого. Він узяв документ, надів окуляри, покашляв, сплюнув, загорнувся в свій чорний халат і прочитав виписку із актів громадянського стану від першого і до останнього слова. Потім подивився на нього з одного боку, з другого, глянув на мене, знову покашляв, засувався на стільці і сказав:
— Це діло можна облагодити, Я весь затремтів.
— Я беру за кредит по-різному, — почав він знов. — Найменше п'ятдесят процентів, сто, двісті, а то й п'ятсот.
Почувши це, я зблід.
— Ну, а з вас заради нашого знайомства я візьму тільки дванадцять з половиною процентів на… — Він зам'явся. — Ну, добре, я задовольнюсь тринадцятьма, процентами на рік. Це вам підходить?
— Так, — відповів я.
— Глядіть. Якщо це для вас забагато, захищайтеся, Гроцію (він інколи жартома називав мене Гроціем). Вимагаючи від вас тринадцять процентів, я роблю своє діло. А ви прикиньте, чи зможете їх платити. Я не люблю людей, які одразу на все згоджуються. Може, це забагато?
— Ні, — відповів я, — я виплачу, мені тільки доведеться трохи більше працювати.
— Ще б пак, — промовив він, кидаючи на мене скоса лукавий погляд. — Ваші клієнти заплатять.
— Ні, до біса! — вигукнув я. — Я сам заплачу. Я радше дам руку собі відрубати, ніж обдиратиму людей.
— Годі-бо вам, — сказав Гобсек.