Роман втратив драматичну сконцентрованість дії, яка була притаманна «Ежені Гранде», зате здобув можливість вийти на широкий простір сучасного життя, показати його в різних аспектах і; контрастних зіставленнях. У ньому постають перед нами різнії соціальні світи, які є полюсами тогочасного суспільства, причому письменник не лише протиставляє їх, а й прагне розкрити зв’язки й співвідношення між ними. Співвіднесені між собою, ці різні світи по-новому освітлюють один одного, взаєморозкривають нові грані й властивості. Так виникає стереоскопічність художнього зображення, характерна для «Людської комедії». І водночас робиться важливий крок по шляху до комплексного художнього оволодіння «суспільним цілим», до його всебічного зображення, що було генеральною метою Бальзака.
Не так вже й багато знайдеться в літературі персонажів, настільки; занурених у побут, у суто сімейні справи й переживання, як бальзаківський старий Горіо. Та при тому цей образ сповнений глибокого драматизму, що виростає із побутово-повсякденної сфери. Нота драматизму вноситься вже при першому ознайомленні з ним, коли батько Горіо постає в портретній галереї типів, що заселяють пансіон мадам Воке: «Серед вісімнадцяти столовників, як ото буває в школі і в гуртках, знайшлося оте нещасне створіння, отой козел відпущення, на якого градом сипалися кпини… Загальним посміховиськом був колишній вермішельник, батько Горіо… З якої ж причини ця зневага, поєднана з ненавистю, ці переслідування з домішкою жалю, ця неповага до горя спіткала саме його, найстарішого пансіонера?
Далі розповідається передісторія Горіо, з якої дізнаємося, що цей старий, наживши великі гроші й видавши заміж дочок, відійшов від справ і поселився в пансіоні Воке. Тоді він ще мав десять тисяч річного прибутку, багато щінних речей і користувався великою повагою як хазяйки пансіону, так і його пожильців. Але з того часу старий Горіо все більше біднів і. переселявсь у все гірші кімнати пансіону, зрештою опинившись у жалюгідній комірчині під дахом. Неухильне зубожіння Горіо знаходить вираження в цій матеріалізованій метафорі, в цьому переселенні з поверху на поверх, від бельетажа до мансарди. Через чотири. роки, коли починається дія роману, «його не можна було впізнати», він «перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого», який «викликав огиду в одних і жаль у інших».
Що ж сталося зі старим Горіо? Бальзак поступово відкриває завісу над його таємницею в міру того, як проникає в неї допитливий Растіньяк. І ми дізнаємося, що старого безжалісно обирають його дочки, Анастазі й Дельфіна, яких він видав заміж — старшу за графа де Ресто, а молодшу за банкіра Нусінена. У дочок постійно виникає потреба в грошах, головним чином через коханців, і вони за звичкою вимагають їх від батька, обирають його до нитки, розбивають йому серце і залишають помирати, покинутого й злиденного, в жалюгідній комірчині пансіону Воке.
Така в загальних рисах жорстока сімейна драма, яку переживає нещасний батько Горіо. І хоч ця драма не виходить за рамки сім’ї, вона набуває і досить виразного соціального змісту, її підґрунтя і її пружина — в дії того ж «фінансового начала»., сили грошей, яка проявляється в різних формах, зокрема у формі безжального егоїзму. «Фінансовий принцип — це не що інше, як закоренілий егоїзм», — писав Бальзак, переводячи названий принцип в соціально-психологічну площину. Вмираючи, старий Горіо протестує не тільки проти черствості дочок, а й проти бездушного егоїзму, який став законом життя. З невластивою йому патетичністю він вигукує: «Я протестую! Батьківщина загине, якщо батьків отак зневажатимуть».
Старому відкривається та гірка істина, що гроші виступають таємним регулятором і у сфері сімейних відносин. «Якби я був багатий, — скаржиться він Растіньякові, — якби я зберіг свої капітали, а не пороздавав їм, тоді б вони були тут, вони б щоки мені повиціловували. Я жив би в палаці, в розкішних кімнатах, у мене були б слуги, вогонь горів би в каміні, і вони стояли б у сльозах, з чоловіками, з дітьми. Все це було б у мене! А тепер нема нічого. Гроші дають усе, навіть дочок».