Після того як чоловіки повечеряли, а жінки у своєму кутку доїли те, що після них залишилося, сталося так, що один дуже старий чоловік, який жив у Віфлеємі і їхав на перепис у Рамалу — його звали Симеон, — скориставшись тією авторитетністю, якої надавав йому похилий вік і мудрість, що є, як вважають, його прямим наслідком, звернувся до Йосипа й запитав у нього, як він думає вчинити в тому вельми ймовірному випадку, якщо Марія — чийого імені старий, проте, не назвав — не народить дитину в межах часу, відведеного для перепису. Власне, йшлося про питання суто академічного характеру, якщо нам буде дозволено застосувати це слово у стосунку до того часу й того місця, адже лише переписувачі, обізнані з усіма процесуальними тонкощами римського права, могли ухвалювати якісь рішення в таких сумнівних випадках, як цей, коли переписуватися приходить жінка з дитиною в череві. Сказав Симеон: Ми всі підемо на перепис, але як записати того, хто перебуватиме в лоні твоєї дружини, як можна довідатися, хлопець там чи дівчина, а не можна виключати й такої можливості, що твоя жінка носить у череві двох близнюків, які можуть виявитися братами, сестрами або братом і сестрою. Як правовірний юдей, яким він себе вважав як у теорії, так і на практиці, тесля Йосип навіть не подумав би вдатися до логіки, притаманної західному мисленню, і сказати, що нічого не вартий той закон, який не може дати ради суперечностям, що в ньому виникають, і якщо Рим неспроможний передбачити цей та інші подібні випадки, то в цьому винні ті, хто укладає його закони, й ті, хто їх тлумачить. Проте, поставши перед такою складною проблемою, Йосип глибоко замислився, намагаючись знайти у своїй голові найвитонченішу з можливих відповідей, відповідь, яка не тільки дала б йому можливість показати себе глибоким мислителем перед усіма, котрі вечеряли, сидячи навкруг вогнища, а й була б винятково дотепною. Після тривалих і напружених роздумів він підняв погляд, який досі був утуплений у тремтливе полум’я вогнища, і сказав: Якщо в день закінчення терміну, призначеного для перепису, мій син іще не народиться, то це означатиме, що Господь не хоче, щоб римляни про нього довідалися й занесли його до своїх списків. Сказав Симеон: Ти надто самовпевнений, бо береш на себе нахабство заявляти, ніби знаєш, чого хоче, а чого не хоче Господь. Сказав Йосип: Бог знає всі мої шляхи й рахує всі мої кроки, й ці слова теслі, які ми можемо прочитати у Книзі Йова, означали в рамках тієї дискусії, що там перед усіма присутніми й усіма відсутніми теж Йосип заявив про свій цілковитий послух Господові, про своє смирення й про те, що всі його почуття повстають проти диявольської спокуси, на яку натякав Симеон, нібито він намагається розгадати недовідомі помисли Бога. Саме так, певно, зрозумів його той старий чоловік, і тепер він мовчав, а Йосип скористався з його мовчанки, щоб перехопити ініціативу в суперечці. Він сказав: День народження й день смерті кожної людини перебувають під печатями, що їх янголи оберігають від сотворіння світу, й лише Господь зриває ці печаті, коли Йому так захочеться: спочатку Він зриває одну, потім другу, а іноді й обидві водночас Своєю правицею і Своєю лівицею, а бувають випадки, коли Він так довго не зриває печать смерті, що, здається, Він забуває про цю людину. Він зробив паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді додав, посміхнувшись не без лукавства: Сподіваюся, наша розмова не нагадає Йому про тебе, Симеоне. Присутні засміялися, але кожен із них сміявся тихенько, собі в бороду, адже всім стало очевидно, що тесля не виявив усієї тієї поваги, яку належить виявляти до чоловіка похилих літ, навіть у тих випадках, коли розум і розважливість, з огляду на його вік, не надто присутні в його судженнях. Старий Симеон гнівним рухом загорнувся в плащ і так йому відповів: Схоже, Бог зірвав твою печать надто рано, й тобі ще не слід було народжуватися, якщо ти так брутально і з такою нахабною самовпевненістю розмовляєш із людьми, набагато за тебе старшими, які більше жили на світі й у всьому обізнані набагато краще, ніж ти. Сказав Йосип: О Симеоне, ти мене запитав, щó я робитиму, коли мій син не народиться до того, як закінчиться термін перепису, але я на це запитання не міг тобі відповісти, бо не знаю римських законів, як і ти, думаю, їх не знаєш. Не знаю. Але ж ти сказав… Що я сказав, те сказав, можеш не завдавати собі клопоту й не повторювати моїх слів. Це ж ти перший заговорив до мене неподобними словами, коли звинуватив у тому, що я намагаюся тлумачити волю Бога і вдаю, ніби знаю її, перш ніж вона себе проявить, і якщо я потім тебе образив, то прошу пробачення, але ти образив мене перший, а будучи чоловіком старим, а отже, моїм учителем, ти мав би подати мені зовсім інший приклад. Люди навколо вогнища схвально зашепотілися, тесля Йосип здобув очевидну перемогу в суперечці, але всім було цікаво знати, що відповість тепер йому Симеон, які аргументи знайде. І ось як він йому відповів, без дотепності й без фантазії: З пошани до моїх літ ти мав би лише відповісти на моє запитання й не базікати зайвого, а Йосип сказав: Якби я відповів так, як тобі хотілося, то для всіх би зразу стала зрозумілою марнотність твого запитання, і ти повинен визнати, хоч це для тебе й непросто, що моя відповідь була виявом найвищої поваги до тебе, надавши тобі, хоч ти цього й не зрозумів, можливість обговорити тему, для всіх цікаву, чи знайде Господь за потрібне коли-небудь заховати Свій народ від очей ворога. Ти тепер так говориш про народ Божий, як про свого ще не народженого сина. Не вкладай в мої уста того, чого я не говорив і ніколи не скажу, о Симеоне, і розумій мої слова так, як треба їх розуміти, а не так, як тобі хочеться. На цю фразу Симеон уже нічого не відповів, він підвівся, вийшов із кола й сів у найтемнішому закутні, його близькі родичі відійшли слідом за ним, їх до цього зобов’язувала кревна спорідненість, але у глибині душі вони були дуже засмучені, що їхній патріарх програв у словесному поєдинку. Товариство стало готуватися до сну, й незабаром їхній тихий гомін та шепотіння змінилися тишею, в якій знову стало чути відлуння розмов, що відбувалися в караван-сараї й іноді уривалися якимсь дзвінким вигуком, форканням та сопінням віслюків, а іноді й нестямним, гротескним зойком верблюда, якого мучив любовний шал. Тоді, забувши про недавню суперечку й намагаючись дотримуватися одного ритму, подорожні з Назарета тихими голосами — але виходило досить гучно, бо їх було багато — стали проказувати останню молитву, з якою треба звертатися до Господа протягом дня і яка звучить так: Слава Тобі, Боже наш, царю небесний, який затуляєш сном мої очі й робиш мої повіки важкими, а мої зіниці несприйнятливими до світла. Нехай сповниться воля Твоя, Господи, Боже мій, царю небесний, хвала Тобі за те, що Ти приносиш мені мир, і завтра я зможу пробудитися для життя щасливого й мирного, радий, що виконую волю Твою, і Ти не дозволиш мені зійти з праведної дороги. Не допусти, щоб я вчинив гріх, піддався спокусі, утратив сором. Зроби так, щоб у мені перемогли нахили до добра, не дозволяй, щоб сили зла запанували наді мною. Звільни мене від поганих намірів і смертних хвороб, від тривожних сновидінь і лихих думок, зроби так, щоб мені не снилася Смерть. Минуло лише кілька хвилин, а вже ті, хто мав чисту совість, і, певно, ті, котрі стомилися найбільше, провалилися в сон, причому деякі з них цілком бездуховно хропіли, а за ними почали вкладатися до сну й усі інші, більшість хто в чому був, і лише старих та малих, з огляду на те, що ті й ті були слабшими, накривали удвічі складеним простирадлом або витертою ковдрою. Незабаром вогонь, у який перестали підкладати паливо, догорів і погас, лише окремі язички полум’я стрибали по останній галузці хмизу, яку підібрали на дорозі саме для цієї мети. Під навісом, де знайшли собі притулок люди з Назарета, тепер усі спали. Усі, крім Марії. Через свій великий живіт, у якому вона, схоже, носила велетня, вона не змогла зручно влягтися, тож сиділа, прихилившись спиною до в’юків, щоби бодай трохи відпочив її змучений поперек. Як і всі інші, вона слухала суперечку між Йосипом і старим Симеоном і раділа, що її чоловік переміг, такі почуття повинна переживати кожна дружина навіть тоді, коли йдеться про боротьбу безкровну. Але з її пам’яті вже стерлося, про