и до чоловіка похилих літ, навіть у тих випадках, коли розум і розважливість, з огляду на його вік, не надто присутні в його судженнях. Старий Симеон гнівним рухом загорнувся в плащ і так йому відповів: Схоже, Бог зірвав твою печать надто рано, й тобі ще не слід було народжуватися, якщо ти так брутально і з такою нахабною самовпевненістю розмовляєш із людьми, набагато за тебе старшими, які більше жили на світі й у всьому обізнані набагато краще, ніж ти. Сказав Йосип: О Симеоне, ти мене запитав, щó я робитиму, коли мій син не народиться до того, як закінчиться термін перепису, але я на це запитання не міг тобі відповісти, бо не знаю римських законів, як і ти, думаю, їх не знаєш. Не знаю. Але ж ти сказав… Що я сказав, те сказав, можеш не завдавати собі клопоту й не повторювати моїх слів. Це ж ти перший заговорив до мене неподобними словами, коли звинуватив у тому, що я намагаюся тлумачити волю Бога і вдаю, ніби знаю її, перш ніж вона себе проявить, і якщо я потім тебе образив, то прошу пробачення, але ти образив мене перший, а будучи чоловіком старим, а отже, моїм учителем, ти мав би подати мені зовсім інший приклад. Люди навколо вогнища схвально зашепотілися, тесля Йосип здобув очевидну перемогу в суперечці, але всім було цікаво знати, що відповість тепер йому Симеон, які аргументи знайде. І ось як він йому відповів, без дотепності й без фантазії: З пошани до моїх літ ти мав би лише відповісти на моє запитання й не базікати зайвого, а Йосип сказав: Якби я відповів так, як тобі хотілося, то для всіх би зразу стала зрозумілою марнотність твого запитання, і ти повинен визнати, хоч це для тебе й непросто, що моя відповідь була виявом найвищої поваги до тебе, надавши тобі, хоч ти цього й не зрозумів, можливість обговорити тему, для всіх цікаву, чи знайде Господь за потрібне коли-небудь заховати Свій народ від очей ворога. Ти тепер так говориш про народ Божий, як про свого ще не народженого сина. Не вкладай в мої уста того, чого я не говорив і ніколи не скажу, о Симеоне, і розумій мої слова так, як треба їх розуміти, а не так, як тобі хочеться. На цю фразу Симеон уже нічого не відповів, він підвівся, вийшов із кола й сів у найтемнішому закутні, його близькі родичі відійшли слідом за ним, їх до цього зобов’язувала кревна спорідненість, але у глибині душі вони були дуже засмучені, що їхній патріарх програв у словесному поєдинку. Товариство стало готуватися до сну, й незабаром їхній тихий гомін та шепотіння змінилися тишею, в якій знову стало чути відлуння розмов, що відбувалися в караван-сараї й іноді уривалися якимсь дзвінким вигуком, форканням та сопінням віслюків, а іноді й нестямним, гротескним зойком верблюда, якого мучив любовний шал. Тоді, забувши про недавню суперечку й намагаючись дотримуватися одного ритму, подорожні з Назарета тихими голосами — але виходило досить гучно, бо їх було багато — стали проказувати останню молитву, з якою треба звертатися до Господа протягом дня і яка звучить так: Слава Тобі, Боже наш, царю небесний, який затуляєш сном мої очі й робиш мої повіки важкими, а мої зіниці несприйнятливими до світла. Нехай сповниться воля Твоя, Господи, Боже мій, царю небесний, хвала Тобі за те, що Ти приносиш мені мир, і завтра я зможу пробудитися для життя щасливого й мирного, радий, що виконую волю Твою, і Ти не дозволиш мені зійти з праведної дороги. Не допусти, щоб я вчинив гріх, піддався спокусі, утратив сором. Зроби так, щоб у мені перемогли нахили до добра, не дозволяй, щоб сили зла запанували наді мною. Звільни мене від поганих намірів і смертних хвороб, від тривожних сновидінь і лихих думок, зроби так, щоб мені не снилася Смерть. Минуло лише кілька хвилин, а вже ті, хто мав чисту совість, і, певно, ті, котрі стомилися найбільше, провалилися в сон, причому деякі з них цілком бездуховно хропіли, а за ними почали вкладатися до сну й усі інші, більшість хто в чому був, і лише старих та малих, з огляду на те, що ті й ті були слабшими, накривали удвічі складеним простирадлом або витертою ковдрою. Незабаром вогонь, у який перестали підкладати паливо, догорів і погас, лише окремі язички полум’я стрибали по останній галузці хмизу, яку підібрали на дорозі саме для цієї мети. Під навісом, де знайшли собі притулок люди з Назарета, тепер усі спали. Усі, крім Марії. Через свій великий живіт, у якому вона, схоже, носила велетня, вона не змогла зручно влягтися, тож сиділа, прихилившись спиною до в’юків, щоби бодай трохи відпочив її змучений поперек. Як і всі інші, вона слухала суперечку між Йосипом і старим Симеоном і раділа, що її чоловік переміг, такі почуття повинна переживати кожна дружина навіть тоді, коли йдеться про боротьбу безкровну. Але з її пам’яті вже стерлося, про що вони сперечалися, чи то спогади про їхню суперечку були витіснені відчуттями, які то накочувалися, то відкочувалися в її тілі, як ото припливи та відпливи в морі, якого вона ніколи у своєму житті не бачила, але про яке їй розповідали, і ці хвилі, перекочуючись у її тілі, означали, що син у її тілі ворушиться, але ворушиться якось дивно, так, ніби, перебуваючи всередині неї, він намагався підняти її на свої плечі. Очі в Марії були розплющені й блищали в темряві, вони блищали навіть після того, як світло від вогнища цілком погасло, але в тому не було нічого дивного, бо так буває з усіма матерями від самого сотворіння світу, а про її материнство ми довідалися ще тоді, коли перед дружиною теслі Йосипа з’явився янгол, який сам повідомив про те, що він янгол, хоч і прийшов до неї в образі та подобі мандрівного жебрака.