Прямуючи на південь, вони перетнули всю Самарію, і йшли вони, як то кажуть люди військові, форсованим маршем, одним оком пильно дивлячись на дорогу, а другим, стривоженим, не менш пильно оглядаючи околиці, боячись виявів ворожості чи, якщо висловитися точніше, недоброзичливого ставлення з боку жителів цього краю, які були духовними нащадками зловорожих і єретичних ассирійських приблуд, що оселилися в цих краях за часів Салманасара, царя Ніневії, після вигнання та розсіяння Дванадцятьох Племен. Ті люди мали в собі щось і від юдеїв, але від поган набагато більше, вони визнавали священним — та й то неохоче — лише П’ятикнижжя Мойсееве і мали нахабство стверджувати, що для свого храму Бог обрав не Єрусалим, а — ви тільки собі уявіть! — Ґеризимську гору, що була на території їхнього краю. Люди з Галілеї намагалися пройти через ворожу Самарію якомога швидше, та все одно їм довелося перебути тут дві ночі, просто неба, виставивши вартових і дозори, щоб не зазнати несподіваного нападу, адже, як усім відомо, самаряни на все спроможні, вони навіть склянку води не подадуть людині, якщо вона чистий юдей за походженням, а про всім відомий виняток [1]тут не варто й згадувати, бо виняток на те й виняток, щоб підтверджувати правило. І такою сильною була тривога наших подорожніх, що всупереч звичаю чоловіки розділилися на дві групи, одна йшла попереду жінок та дітей, а друга позаду, щоб оберігати їх від образ, а то й чогось гіршого. Але тими днями жителі Самарії чомусь були налаштовані миролюбно й, зустрічаючись із мандрівними галілеянами на дорозі, обмежувалися тим, що виражали свою зневагу до них зневажливими поглядами або лайкою, проте не подавали жодного знаку, що мають намір напасти на наполоханих і безпорадних людей із засідки або засипати їх градом каміння.
Коли зовсім недалеко залишилося до Рамали, де ті, хто найпалкіше вірував або був наділений особливо гострим нюхом, уже відчували подих святості, який віяв від Єрусалима, покинули гурт мандрівників старий Симеон зі своїми родичами, бо, як уже було сказано, вони мали відбути перепис в одному з ближніх сіл. Подорожні попрощалися там-таки, на дорозі, проказавши не одну молитву, матері родин надавали Марії безліч порад, а поради — як відомо — діти досвіду, й вони розлучилися, одні почали спускатися в долину, де незабаром вони зможуть відпочити після чотириденної подорожі, інші пішли далі, до Рамали, у караван-сараї якої вони перебудуть наступну ніч. А в Єрусалимі їх покине ще одна група назаретян, більшість попрямують до Бер-Шеви, їм туди йти ще два дні, а тесля з дружиною вирушать у Віфлеєм, до якого, від Єрусалима зовсім недалеко. Поки всі обіймалися та прощалися, Йосип відкликав убік Симеона й дуже шанобливим тоном запитав у нього, чи за цей час йому не пригадалися ще якісь подробиці з його видіння. То не було видіння, я вже тобі сказав. Хай там що це було, а мене передусім цікавить, яка доля чекає на мого сина. Якщо тобі невідомо, яка доля чекає навіть на тебе, на чоловіка, що вже живе на світі й розмовляє тепер зі мною, то як ти можеш знати щось про того, хто ще й на світ не народився? Погляд нашої уяви проникає набагато далі, й тому я подумав, що твої очі, які Господь відкрив для найглибших істин, змогли побачити те, що для мене сховане за густою темрявою. Можливо, що про долю свого сина ти не довідаєшся ніколи, адже твоя власна доля може закінчитися набагато раніше, ніж ти гадаєш, тож не запитуй ні про що, чоловіче, а живи сьогоднішнім днем. І промовивши ці слова, Симеон поклав на голову Йосипа свою праву долоню, промурмотів молитву, яку ніхто не зміг почути, й приєднався до родичів, що чекали його. Звивистою стежкою, одне за одним, вони почали спускатися в долину, де, під її протилежним схилом, майже невидиме між каменями, що стриміли із землі, наче кістки мерців, які не знайшли у землі спочинку, було розташоване село Симеона. Більше Йосип не чув про нього нічого й лише набагато згодом довідався, що старий помер, не встигши відбути перепис.
Після двох ночей, коли подорожнім доводилося мерзнути під зоряним небом, бо зі страху перед несподіваним нападом вони не розпалювали навіть вогнищ, подорожні з Назарета були дуже раді, що їм нарешті вдасться відпочити між чотирма стінами та під повітками караван-сарая. Жінки допомогли Марії злізти з віслюка, з жалем повторюючи: Тобі зовсім скоро родити, жінко, а бідолашна шепотіла їм у відповідь, що так, мабуть, і справді її час надходить, адже живіт її віднедавна дуже збільшився, а може, їй тільки так здавалося. Жінки прилаштували її, як могли, в окремому кутку караван-сарая й заходилися готувати вечерю, бо час уже був пізній. Повечеряли всі разом, але цього разу вони майже не розмовляли, не розповідали ані легенд, ані цікавих історій, що їх люди так люблять слухати, коли збираються навколо вогнища, близькість Єрусалима схиляла їх до мовчанки, кожен ніби зазирав сам у себе й запитував: Хто ти, схожий на мене, але кого я не впізнаю, уголос вони цього не казали, люди не звикли розмовляти самі з собою вголос без видимої на те причини, вони навіть усвідомлено так не думали, але не випадає сумніватися, що коли люди дивляться невідривним поглядом на вогонь і мовчать, то якби їхню мовчанку перекласти на слова, вони були б саме такими, і ними усе було б сказано. З того місця, де сидів, Йосип дивився на Марію, він бачив профіль її обличчя на тлі вогню, де воно грало всіма світлотінями, й раптом подумав, сам здивований, що така думка раптом прийшла йому в голову, що Марія дуже вродлива жінка; хоч її обличчя й залишалося дитячим, але вона була дуже гарна навіть при тому, що тепер її тіло було деформоване, але його пам’ять зберігала інший образ, образ стрункої і граційної дівчини, якою вона, безперечно, знову стане, коли народить дитину. Такі думки виникли в голові Йосипа, й він пережив таке відчуття, ніби всі останні місяці примусової здержливості разом повстали, розбудивши в ньому бажання таке гостре, що воно розлилося по всій його крові, воно накочувалося на нього хвиля за хвилею, розбудивши в ньому плотську жагу, від якої голова йому пішла обертом, але потім відкотилися назад, коли його розбурхана уява утнула з ним новий жарт. Він почув, як Марія застогнала, але навіть не підійшов до неї. Він раптом згадав, — і цей спогад ніби облив його крижаною водою, вмить загасивши любострасний порив, — про того чоловіка, який два дні тому йшов поруч із його жінкою — принаймні таке видіння промайнуло тоді перед його очима, — про жебрака, що переслідував їх відтоді, як повідомив про те, що Марія народить сина, бо Йосип тепер не мав жодного сумніву, що, навіть не з’являючись до того дня, коли й він нарешті зміг побачити його, той таємничий чоловік протягом усіх дев’ятьох місяців вагітності постійно перебував у думках Марії. Він не наважився запитати у дружини, що то був за чоловік, чи їй відомо, звідки він сюди прийшов, чому так швидко зник, він не хотів почути ту відповідь, якої боявся: То був чоловік як чоловік, а ще ймовірніше, Марія звернулася б до інших жінок: Чи ви бачили якогось чоловіка, що приєднався до нашого жіночого гурту, й вони сказали б, що ні, й замахали б руками з виразом здивованим і обуреним, а найязикатіша, певно, сказала б: Ще не народився такий чоловік, який підійшов би до своєї жінки і сказав їй бодай одне добре слово, поки йому в одному місці не засвербить, усі ви, мовляв, однакові. Але Йосип не знав, що в подиві Марії не було б ніякого лицемірства, бо вона й справді не бачила біля себе ніякого жебрака ані в реальній дійсності, ані у своїй уяві, ані як живу людину, ані як безтілесного привида. Але як я можу тобі повірити, якщо він був тут, поруч із тобою, і я бачив його на власні очі, заперечив би їй Йосип, а Марія відповіла б, тверда у своїй рішучості: Позаяк у законі написано, — так мені казали, — що жінка повинна шанувати свого чоловіка й у всьому йому підкорятися, то я не стану наполягати, що того чоловіка поруч зі мною не було, адже ти стверджуєш протилежне, але натомість я наполягаю, що нікого біля себе не бачила. То був жебрак. Але як ти можеш знати, що то був жебрак, адже ти не бачив його в той день, коли він приходив. То мав бути він. То просто хтось ішов по дорозі, а що йшов він повільніше, аніж ми, ми його проминули, спочатку чоловіки, а потім жінки, либонь, він був саме поруч зі мною, коли ти оглянувся. Отже, ти підтверджуєш, він там був. Ні, я просто намагаюся знайти пояснення, яке тебе задовольнило б, бо це також входить в обов’язки доброї жінки. Крізь напівзаплющені очі, майже засинаючи, Йосип намагається прочитати істину на обличчі Марії, але її обличчя стало чорним, як протилежний бік місяця, і слабке сяйво майже згаслого вогнища обвело її профіль тонкою лінією. Зрештою Йосип дозволив своїй голові впасти на груди, так ніби остаточно втратив надію щось у цьому зрозуміти, й забрав у своє сновидіння абсурдну думку про те, що той чоловік був образом його вже дорослого сина, який прийшов із майбутнього, щоб сказати йому: Таким я стану одного дня, але ти ніколи таким мене не побачиш. Йосип заснув зі смиренною усмішкою на губах, але серце його було наповнене смутком, йому вчувався уві сні голос Марії, що казала йому: Не доведи, Господи, щоб то був він, бо я точно знаю, що цьому чоловікові нема де прихилити голову. Істинно, істинно я вам кажу, багато чого у світі ставало б відомим іще до того, як призведе до поганих наслідків, якби між чоловіком і дружиною існував звичай розмовляти з цілковитою щирістю, як то й має бути між дружиною і чоловіком.
Наступного дня, рано-вранці, до Єрусалима вирушило багато з тих подорожніх, які ночували в караван-сараї Рамали, але хоч вони й об’єднувалися у групи досить випадково, Йосип намагався не відстати від тих своїх земляків, які йшли до Бер-Шеви, й цього разу йшов поруч з дружиною, біля її лівого стремена, так би мовити, саме там, де вчора йшов жебрак чи хто він там був. Але Йосип у ті хвилини не думав про таємничого персонажа. Його душу наповнила глибока переконаність у тому, що він зажив особливої ласки Господа, який дозволив йому побачити власного сина ще до того, як він народиться, побачити його не безпорадним немовлям, загорнутим у пелюшки, яке горлає, верещить і погано пахне, а вже дорослим чоловіком, вищим на цілу долоню від свого батька та від інших чоловіків середнього зросту. Йосип почувався щасливим, що перебуває на місці сина, він почувався водночас і батьком і сином, і це відчуття було таким сильним, аж він на якусь мить забув, що його справжній син перебуває тепер у лоні матері й разом із нею наближається до Єрусалима.
1
Притча про милосердного самарянина (див. Євангелія від Луки, 10. 20–36).