Вони були в дорозі вже більш як годину, й Віфлеєм мав бути зовсім близько. Але невідомо чому, — бо далеко не завжди все можна пояснити, — дорога залишалася безлюдною відтоді, як вони вийшли з Єрусалима, що було досить дивним, адже Віфлеєм зовсім близько від Єрусалима, і тому було б цілком природно, якби потік людей і тварин тут ніколи не уривався. Від того місця, де дорога, за кілька стадій від Єрусалима, роздвоювалася — на Бер-Шеву та на Віфлеєм, — світ, здавалося, — якщо нам буде дозволено уподібнити світ до людини, — зіщулився, скорчився, й ми могли б іще додати, що він затулив собі очі плащем, дослухаючись до кроків подорожніх, як ото ми слухаємо спів пташок, що їх не можемо бачити, бо вони ховаються за вітами дерев, але не тільки ми їх, а й вони нас не бачать, бо їм теж здається, що ми ховаємося від них за гіллям. Отже, Йосип, Марія та віслюк ішли через пустелю, бо пустеля не завжди така, якою ми звикли її собі уявляти, пустеля — це будь-яке місце, де немає людей, а крім того, нам не слід забувати й про те, що відчути себе посеред випаленої й безживної пустелі можна навіть у самій гущі людського натовпу. Праворуч від них була могила Рахілі, дружини Якова, якої він мусив чекати чотирнадцять років, після того, як він прослужив сім років, йому дали Лію й лише через сім наступних ту жінку, яку він справді кохав і яка померла у Віфлеємі, народивши сина, що його Яків назвав Веніаміном, що означає «син правиці», але сама Лія незадовго до смерті назвала його — і цілком слушно — Беноні, тобто «син мого нещастя», сподіваюся, Бог, звичайно ж, не допустить, щоб це стало поганим передвістям для Йосипа та Марії. А ось і перші будинки Віфлеєма, вони такого самого землистого кольору, як і будинки Назарета, але під тутешнім яскравим сонцем до нього домішуються жовтий і попелястий відтінки. Марія ледве жива, вона мусить докладати великих зусиль, щоб утриматися в сідлі, її тіло хилиться донизу за кожним кроком віслюка, і Йосип мусить підтримувати її, а вона, щоб не впасти, тримається рукою за його плече, шкода, що навколо них безлюдна пустеля й нема кому помилуватися цією зворушливою картиною. А тим часом вони уже в’їхали у Віфлеєм.
Йосип усе ж таки став розпитувати, де тут караван-сарай, можливо, вони зможуть відпочити там протягом решти дня і протягом наступної ночі, бо хоч Марія і далі скаржилася на гострий біль, не було схоже, що дитина народиться протягом найближчих годин. Але караван-сарай на протилежному боці села, як і слід було сподіватися, виявився брудним і гамірним — щось середнє між базаром і стайнею — і хоч, з огляду на ранню годину, ще не був переповнений людьми, проте затишного куточка в ньому не знайшлося, і неважко було уявити собі, що там робитиметься надвечір, коли притарабаниться цілий натовп погоничів верблюдів та мулів. Подорожні повернули назад, Йосип залишив Марію в затінку смоковниці у вузькому проході між двома будинками й пішов шукати старійшин синагоги, тобто задіяв свій перший план. Але в синагозі він знайшов лише сторожа, й той зміг допомогти йому тільки тим, що покликав одного з хлопчаків, які гралися на подвір’ї, й наказав йому провести приїжджого чоловіка в дім одного зі старійшин — той, мовляв, вислухає його й дасть необхідні розпорядження. Доля, яка захищає невинних, коли про них згадує, захотіла, щоб Йосип, ідучи за своїм провідником, проминув те місце, де він залишив чекати Марію, і це її врятувало, бо зловісна тінь смоковниці мало не вбила її, обоє припустилися непрощенної помилки, адже вони виросли в краю, де росте багато таких дерев, і мусили б знати, чого можна від них чекати. Звідти вони, не плекаючи особливих надій, разом подалися шукати старійшину, що, як виявилося, був у полі й повернеться пізно, так принаймні пояснили Йосипові. І тоді тесля зібрався з духом і голосно запитав: Якщо ви мене чуєте, то в ім’я Бога, який усе бачить, чи не знайдеться в цьому домі або в якомусь іншому притулок для моєї дружини, бо вона скоро має родити, не може бути, щоб не знайшлося тут для неї якогось куточка, а більше нам нічого й не треба, бо мати ми маємо свої власні, ми привезли їх із собою, і чи не знайдеться у вашому селі повитухи, яка допомогла б моїй жінці? Йосипові було соромно привселюдно говорити про такі інтимні речі, він червонів і ще більше соромився, відчуваючи, що червоніє. Рабиня, яка зустріла його у воротях, вислухала його слова, в яких було прохання й був протест, і пішла в дім, щоб там їх переказати, й повернулася з відповіддю, що тут їх прийняти не можуть, нехай вони попросяться в якийсь інший дім, але навряд чи вони його знайдуть, тож її господиня радить їм розташуватися в одній із печер, яких так багато в навколишніх горах. А де ми знайдемо повитуху? — запитав Йосип, і рабиня йому відповіла, що якщо пани їй дозволять і він не проти, вона сама зможе прийняти пологи в його дружини, бо за довгі роки роботи в цьому домі стільки разів бачила, як повитухи допомагають жінкам родити, що давно навчилася цього ремесла. Либонь, і справді настали лихі часи, і сьогодні це підтвердилося, адже ми бачимо, як стукає в наші ворота жінка, що має родити, а ми не пускаємо її на своє подвір’я й посилаємо родити в печеру, наче вона вовчиця або ведмедиця. Проте совість не дає нам спокою, й ми підходимо до воріт подивитися на тих, кому так терміново потрібен бодай тимчасовий притулок, і коли бачимо жалібний вираз на обличчі нещасливої істоти, наше жіноче серце пом’якшується, й ми намагаємося знайти слова, які могли б виправдати нашу відмову, мовляв, у нашому домі повно людей, синів і дочок, онуків та онук, зятів і невісток, тому ми не можемо прийняти вас тут, але рабиня проведе вас до печери, яка належить нам і правила нам за хлів, там буде вам зручно, там немає тепер худоби, і сказавши це та вислухавши подячні слова бідолашних людей, ми повертаємося у свій дім, відчуваючи у глибині душі ту ні з чим не зрівнянну втіху, яку дає лише чиста совість.
Поки тривала ця біганина, це ходіння та це чекання, поки лунали прохання та відповіді на них, зблякла сліпуча голубінь неба, й сонце ось-ось заховається за отією горою. Рабиня Саломея, так її звуть, іде попереду, показуючи дорогу, й несе горщик із жаром, щоб розпалити в печері вогонь, несе глек, щоб нагріти в ньому воду, несе сіль, щоб витерти нею новонароджене немовля й воно не підхопило якусь заразну хворобу. А що чисті ганчірки Марія має свої власні, а ніж, яким можна буде перетяти пуповину, лежить у Йосипових саквах, якщо Саломея не визнає за ліпше просто перекусити її зубами, то, можна сказати, в них усе готове й дитина може з’являтися на світ, а хлів, зрештою, нічим не гірший за хату, й лише той, кому ніколи не випадало щастя спати в яслах, не знає, що вони схожі на дитячу колиску, як ніщо інше у світі. Принаймні віслюк буде цілком задоволений, адже солома — вона всюди солома, як на землі, так і на небі. Коли вони дісталися до печери, надвечірня заграва ще забарвлювала червоним сяйвом пагорби над обрієм, і затрималися вони не тому, що до печери було далеко, а тому, що тепер, коли Марія знала, що скоро матиме омріяний притулок, вона змогла нарешті думати лише про свій біль і знову й знову благала своїх янголів, щоб вони доправили її до печери з усією можливою обережністю, бо нестерпний біль пронизував її щоразу, коли віслюк спотикався на камінні. У печері було поночі, слабке присмеркове світло помирало уже на вході до печери, але Саломея відразу запхала в горщик із жаринами пучок соломи, подмухала на сухий хмиз, заздалегідь наготовлений, і незабаром у печері наче сонце зійшло. Потім рабиня запалила каганець, що стояв на виступі стіни, й пішла принести води із Соломонових колодязів, які були неподалік. Коли вона повернулася, то знайшла Йосипа геть розгубленим, він не знав, що йому робити, й не поспішаймо осуджувати його, адже ніхто не навчає чоловіків, як їм треба поводитися в таких ситуаціях, та вони й не хочуть цього знати, найбільше, на що вони здатні, це тримати руку жінки, яка страждає, і чекати, сподіваючись, що все закінчиться добре. Але Марія не мала навіть такої втіхи, світ, мабуть, став би з ніг на голову від подиву, якби тогочасний юдей наважився навіть на таку дрібничку. Але тут увійшла Саломея, підбадьорливо сказала: Не бійся, терпи, а тоді розвела ноги Марії й опустилася між ними навколішки, бо жінкам належить розчахувати ноги й тоді, коли вони приймають у себе чоловіче сім’я, й тоді, коли вивергають звідти плід свого лона, Саломея уже втратила й лік тим дітям, яким вона допомагала народитися, а страждання цієї бідолашної жінки нічим не відрізняються від страждань інших жінок, бо Господь призначив їм такі страждання, коли Єва скоїла гріх непослуху: Ти тяжко страждатимеш під час вагітності й народжуватимеш дітей у муках, і сьогодні, коли минуло стільки часу й накопичилося стільки страждань та болю, Бог досі не задовольнився, й жіночі страждання тривають. Йосипа вже немає в печері, немає його навіть на вході. Він утік, щоб не чути криків, але вони від нього не відстали, й він нікуди не міг від них заховатися, йому здавалося, сама земля кричить розпачливим зойком, і той зойк був таким моторошним, що троє пастухів, які гнали поблизу свої отари, підійшли до Йосипа й запитали в нього: Що там відбувається, схоже, ніби сама земля кричить, і він їм відповів: то моя жінка народжує дитину в отій печері, й вони йому сказали: Ти не з цих країв, ми тебе не знаємо. Ми прийшли сюди з Назарета, що в Галілеї, на перепис, і тут у дружини почалися перейми. У дедалі густіших сутінках обличчя чотирьох чоловіків були майже невидимі, незабаром їхні риси зовсім стерлися, і лише голоси лунали. А ви маєте що їсти? — запитав один із пастухів. Трохи маємо, — відповів йому Йосип таким самим тихим голосом, яким той поставив своє запитання. Коли все закінчиться, ти мені скажеш, і я принесу тобі овечого молока, а тоді пролунав голос і другого пастуха: А я принесу тобі сиру. Потім запала довга й непоясненна тиша, перш ніж озвався третій із пастухів. Голосом, який також, здавалося, пролунав із-під землі, він сказав: А я принесу вам хліба.