А тим часом у Віфлеємі, можна сказати, зовсім поруч із царським палацом Ірода Йосип та його родина й далі жили в печері, адже так чи інак, їм треба буде незабаром повертатися додому, в Назарет, а тому не було ніякого сенсу шукати собі притулок у чиємусь домі, бо житлова проблема була надзвичайно гострою уже в ті часи, і, либонь, навіть гострішою, ніж тепер, бо люди тоді ще не додумалися до того, щоб здавати свої помешкання внайми, і не винайшли систему соціальної допомоги бездомним. На восьмий день після народження дитини Йосип поніс свого первістка до синагоги, щоб йому зробили там обрізання, і священик кам’яним ножем і з тією вправністю, яка досягається лише внаслідок тривалої практики, обрізав крайню плоть дитині, що гірко плакала, чия доля — я маю на увазі долю тієї крайньої плоті — могла б стати темою для нового роману, починаючи від тієї миті, коли вона була лише клаптиком блідої шкіри, що слабко кровоточила, й до того славного моменту, коли у восьмому сторіччі нашої ери папа Паскуаль І врочисто її освятив. Кожному, хто захоче побачити її сьогодні, треба буде лише відвідати парафію Кальката, що неподалік від італійського містечка Вітербо, де цю реліквію виставлено на радість і науку християнам, твердим у своїй вірі, та на розвагу тим, хто ставиться до неї скептично. Йосип захотів, щоб його син називався Ісус, і саме під таким ім’ям його записали спочатку в кадастри Бога, а потім і в списки римського цезаря. Малюк не виявив особливої радості, коли його плоть надрізали, і при тому дух його помітно не збагатився, і плакав протягом усього того часу, коли вони поверталися зі своєї святої виправи до печери, де їх чекала стривожена мати, й немає нічого дивного в тому, що її першими словами були: Мій бідолашний синочок, після чого вона розстебнула кофтину й дала йому посмоктати цицьку, спочатку ліву, мабуть, тому, що вона була ближче до серця. Ісус, який ще не знав, що саме так його звуть, бо він тоді нічим не відрізнявся від будь-якого іншого крихітного створіння, від курчати, цуценяти або ягняти, отже, Ісус зітхнув з великою полегкістю, коли відчув на своєму обличчі приємну вагу материнської цицьки та вологий доторк до іншої шкіри. Рот йому наповнився солодким смаком материнського молока, й біль від рани між ногами, який досі неабияк йому докучав, раптом відійшов кудись далеко, розчинився в насолоді, яку він став відчувати і яка ніяк не могла досягти своєї повноти, переступити через поріг, подолати заборону. Коли хлопчик ростиме, він поступово забуватиме про ці первісні відчуття, навіть не пам’ятатиме, що їх він узагалі колись пережив, і так буває з усіма нами, хоч би де ми народилися, хай там від якої жінки, і хоч би яка доля судилася нам у майбутньому. А якби ми наважилися запитати в Йосипа, чи доводилося йому коли-небудь пережити щось подібне — нехай Бог убереже нас від такої нескромності, — то він би нам відповів, що він як голова родини має набагато серйозніші турботи, йому, мовляв, треба тепер годувати два роти — хоч цілком очевидно, що його сина годує мати, а не він, проте це не робить його твердження менш слушним або менш правдивим. І ми не маємо жодних підстав сумніватися в тому, що турбот у Йосипа стало набагато більше, й передусім йому треба подумати про те, з чого має жити його родина, поки вони не повернуться в Назарет, бо Марія надто слабка після пологів і неспроможна витримати кількаденну подорож, а крім того, не слід також забувати, що їм доведеться зачекати, поки вона цілком не очиститься, бо період, протягом якого її кров вважається нечистою, триватиме ще тридцять три дні після того, як дитину обрізано, тобто від сьогодні. Гроші, які вони взяли з собою з Назарета, а їх було небагато, вже закінчуються, а Йосип неспроможний заробити тут собі на життя своїм фахом теслі, бо немає в нього ані інструментів, ані грошей, на які він зміг би купити собі матеріал. Життя бідняків уже в ті часи було дуже важким, а Бог не міг усе передбачити й подбати про все. У цю мить із печери пролунав короткий і здушений стогін, який відразу стих. Це означало, що Марія відірвала сина від своєї лівої груді й дала йому праву, і малий знову відчув біль у тому місці, де його поранили. Проте незабаром він насититься й засне на грудях у матері й не прокинеться навіть тоді, коли вона з надзвичайною обережністю перекладе його в ясла, так ніби передасть під опіку чиєїсь ніжної та вірної душі. Сидячи на вході до печери, Йосип далі снує плетиво своїх тривожних роздумів, він розуміє, що у Віфлеємі ніякої роботи він не знайде, навіть у підручні його не беруть, і щоразу, коли він пропонував комусь свої послуги, то чув одне й те саме: Якщо мені знадобиться помічник, я тебе повідомлю, але одними обіцянками ситий не будеш, хоч людям убогим і доводиться від самого свого народження годуватися ними.
Тисячу разів показував нам досвід, і це стосується навіть людей, не дуже схильних віддаватися роздумам, що для ухвалення найліпшого рішення треба дати своїм думкам повну волю — нехай вони собі гуляють, де їм хочеться, нехай собі примхливо зчеплюються одна з одною, але при цьому ти повинен пильно за ними стежити, вдаючи, ніби думаєш про щось зовсім інше, й коли надійде слушна мить, то стрибнути на здогад, який несподівано промайне, ніби тигр на свою здобич. Саме в такий спосіб ненадійні обіцянки місцевих теслярів спонукали Йосипа перекинутися думками до Бога та до тих обітниць, які він, Йосип, Йому давав, а подумавши про Бога, він згадав і про Храм Єрусалимський, і про будівництво, яке досі там триває, і зненацька його ніби осяяло, адже там, де відбувається будівництво, завжди потрібні робочі руки, муляри та каменотеси насамперед, але й без теслярів там годі обійтися, бо хто їм тесатиме бруси та стругатиме дошки, а це якраз те, що вміє робити Йосип, бо такий у нього фах. Погано тільки, що навіть якби йому пощастило влаштуватися там на роботу, від їхньої печери туди досить далеко йти, дорога в нього забиратиме не менш як півтори години часу, а може, й більше, бо вона йде вгору й угору, а Йосип, зрештою, тесля, а не альпініст, щоправда, можна було б узяти віслюка, але в такому разі Йосипові доведеться постійно сушити собі голову тим, де його заховати так, щоб не вкрали, бо хоч Бог і любить цю землю й віддає їй перевагу над усіма іншими, а проте це зовсім не означає, що злодії та грабіжники в ній перевелися, досить лише пригадати, про що там розбалакує пророк Михей, коли приходить уночі до хворого царя Ірода. Йосип саме міркував над цими складними проблемами, коли Марія вийшла з печери, після того як нагодувала сина й обережно примостила його в яслах. Як там Ісус? — запитав батько, цілком усвідомлюючи, що запитання, сформульоване в такий спосіб, звучить дещо по-дурному, але не зміг утриматися від спокуси зайвий раз потішити свою батьківську гордість, назвавши сина на ім’я. Із малюком усе гаразд, відповіла Марія, для якої ім’я малого важило найменше, вона могла б називати його «малим» або «малюком» протягом усього свого життя, якби не знала напевне, що в неї народяться й інші діти, і якщо вона називатиме кожного «малюком», то це може створити не меншу плутанину, аніж та, яку колись назвали стовпотворінням вавилонським. Щодо Йосипа, то він, говорячи з неуважним виразом, ніби тільки міркував уголос, але навряд чи це було справді так, сказав: Треба подумати, з чого ми житимемо, поки залишатимемося у Віфлеємі, бо роботу мені тут не пощастило знайти. Марія нічого не відповіла та й не мала що відповісти, її обов’язок полягав лише в тому, щоб слухати, чоловік і так уже зробив їй велику честь. Йосип подивився на сонце, прикинув, скільки знадобиться йому часу на те, щоб піти й повернутися, пішов у печеру, щоб узяти там плащ і сакви, й, вийшовши назовні, промовив: На Тебе, Господи, я покладаю всі свої надії й вірю, що Ти даси мені роботу в Домі Своєму, якщо, звичайно, визнаєш, що чесний ремісник, який може чекати допомоги лише від Тебе, заслуговує на Твою ласку. Після чого закинув на плече ліву полу плаща, приладнав на ньому шлейку саков і, не сказавши більш нічого, рушив у дорогу.
А все ж таки щастя не завжди обминає людей. Хоч Храм почали будувати дуже давно, на роботу там досі можна було найнятися, а надто в тих випадках, коли ти був готовий не дуже торгуватися щодо платні. Йосип без труднощів пройшов випробування, якому більше для порядку піддав його старший майстер, і цей дещо несподіваний для нас успіх примушує нас засумніватися в тому, чи не були ми трохи несправедливі у стосунку до Йосипа, коли говорили про його професійні здібності на самому початку цієї розповіді? І пішов новий будівельник Храму назад до своєї печери, багатослівно дякуючи Богові, й кілька разів зупиняв на дорозі зустрічних перехожих, просячи їх, щоб вони приєдналися до його славослів’я Господу, й ті з поблажливою усмішкою виконували його прохання, бо в того народу, до якого належав Йосип, радість когось одного — то майже завжди радість для всіх, і причина, мабуть, у тому, що людей у тій країні не так багато. Коли ж Йосип порівнявся з гробницею Рахілі, то навідала його думка, яка виникла радше десь у його нутрощах, ніж у мозку, а саме: він подумав про те, що ця жінка, яка так хотіла народити другого сина, померла, якщо мені буде дозволено так висловитися, можна сказати, від його рук, тобто з його вини, і навіть не встигла сказати йому хоч одне слово чи бодай подивитись на нього, просто його тіло відокремилося від її тіла з тією байдужістю, з якою падає з дерева перестиглий плід. А потім Йосипа навідала ще сумніша думка, він подумав, що діти завжди помирають із вини батьків, які їх зачали, та з вини матерів, що спородили їх на світ, і тут йому стало жаль власного сина, приреченого без вини померти. Переповнений тривогою, розгублений і збентежений, стояв біля могили найулюбленішої з дружин Якова тесля Йосип, опустивши руки, похнюпивши голову, відчуваючи, як по тілу йому стікає холодний піт, а дорога тепер була безлюдна, щоб попросити в когось допомоги. До його розуміння дійшло, що вперше у своєму житті він засумнівався в тому, що світ збудований розумно, і як людина, що втратила останню надію, він промовив гучним голосом: Я тут помру. Можливо, в інших випадках ці слова, якщо людина була спроможна промовити їх з усією силою переконаності, — так, либонь, їх промовляють самогубці, — можуть без болю й без сліз відчинити перед нами, так би мовити, ті двері, крізь які ми можемо покинути світ живих, але більшість людей потерпають від емоційної несталості, їхню увагу може відвернути хмаринка в небі, павук, що тче свою павутину, собака, що ганяється за метеликом, курка, що риється в землі, або квочка, яка скликає своїх курчат, або щось іще повсякденніше та простіше — скажімо, засвербів у нас ніс, ми його почухали, а потім раптом спохоплюємося: то про що ж я все-таки думав? Саме з такої причини гробниця Рахілі раптом перетворилася на звичайну собі маленьку будівлю з побіленими стінами, без вікон, схожу на гральну кість, яку тут хтось викинув і забув про неї, і стало видно, що камінь, який затуляв до неї вхід, геть замацаний брудними пітними пальцями безлічі паломників, що приходили сюди від незапам’ятних часів, а навкруг стояли оливи, які були старими вже, либонь, тоді, коли Яків обрав це місце для останнього спочинку своєї бідолашної дружини, принісши деякі в жертву, щоб розчистити місце, отже, справді можна стверджувати, що доля існує і що вона завжди перебуває в чиїхось руках. Зрештою, Йосип пішов звідти, але спочатку він проказав молитву, що, як на нього, найбільше відповідала обставинам та місцю: Будь благословен, Господи, Боже наш, Боже Авраама, Боже Ісаака та Боже Якова, великий, могутній і прекрасний Боже, будь благословен навіки. Увійшовши до печери й ще до того, як повідомив жінці про те, що влаштувався на роботу, Йосип підійшов до ясел, щоб подивитися на сина, який спав. Він сказав, звертаючись сам до себе: Мій син помре, він муситиме померти, й на серці йому стало боляче, але потім він подумав, що, згідно з природним порядком речей, він має померти першим, і що ця смерть, забравши його зі світу живих, перетворивши його на відсутність, дозволить його синові віднайти таке собі тимчасове безсмертя, якщо можна так висловитися, пробачте мені за логічну суперечність, безсмертя, що триває доти, доки людей, яких уже з нами немає, пам’ятають і люблять.