Коли синові Йосипа виповнилося п’ять років, він став ходити до школи. Щоранку, тільки-но починало розвиднятися, мати приводила його до вчителя, призначеного синагогою, чиїх вельми скромних знань вистачало для початкового навчання дітей, і саме тут, у синагозі, яка на певний час перетворювалася на школу, Ісус та інші хлопчаки Назарета, що їм було не більш як десять років, перетворювали в життя вислів одного мудреця: Дитина змалку повинна жити в Законі Тори, як бик у загоні. Уроки закінчувалися о шостій годині, тобто в полудень за нашою системою вимірювання часу. Марія вже чекала сина й не могла, бідолашна, навіть поцікавитися його успіхами, вона не була наділена навіть таким скромним правом, бо той-таки мудрець проголосив іще одну категоричну істину, а саме: Нехай ліпше Закон загине в полум’ї, аніж стане доступний для розуміння жінок, крім того, не слід було виключати можливості, що син, уже досить на той час обізнаний про те, яке місце відводиться в цьому світі жінкам, зокрема й матерям, лише буркнув би їй у відповідь кілька слів, щоб указати їй на це місце й щоб вона ніколи не забувала про свою нікчемність, а нікчемність — якщо дивитися на речі реально — нікого не обминає, згадаймо хоч царя Ірода, який був наділений неймовірною могутністю, але якби нам довелося побачити його тепер, то ми не змогли б навіть продекламувати: Він у тліні мертвий лежить, бо там немає тепер ані тліну, ані мерця, лише сморід, порох, безладно розкидані кістки та зотліле ганчір’я. Та коли Ісус приходив додому, батько його запитував: Ану розкажи, чого ти навчився сьогодні? — і хлопчик, обдарований дивовижною пам’яттю, повторював слово в слово все те, що сьогодні почув від учителя, спочатку називав літери азбуки, потім найголовніші слова, а з плином часу став повторювати й цілі фрази з Тори та великі уривки з тексту Святого Письма, а Йосип, слухаючи сина, відбивав такт помахами правої руки й водночас повільно і схвально кивав головою. Стоячи осторонь, Марія уважно слухала, і саме в такий спосіб вона довідувалася про те, про що не наважувалася запитати, цей спосіб навчатися жінки освоїли ще з незапам’ятних часів, удосконаливши його за століття й тисячоліття практики, їм не дозволялося ні про що запитувати, а вони просто слухали й незабаром уже все знали, й навіть досягали таких вершин обізнаності, що могли відрізняти брехню від істини. Але Марія не знала або не досить знала про те, які дивні узи поєднують її чоловіка з сином, тоді як навіть людина зовсім чужа не могла не помітити, з яким виразом журливої ніжності дивився Йосип на свого первістка, так ніби думав: Цей син, якого я так люблю, завдає мені великого болю. Марія знала тільки, що кошмарні видіння Йосипа перетворилися на такий собі душевний свербіж, та хоч вони й не давали йому спокою, але, щоночі повторюючись, вони стали для нього чимось так само звичним, як і спати на правому боці або прокидатися вночі, щоб погамувати спрагу. Звичайно ж, Марія як добра дружина тривожилася за Йосипа, але найважливішим для неї було бачити свого сина живим і здоровим, бо це, як вона вважала, свідчить про те, що чоловікова провина не така й велика або що Господь уже знайшов спосіб її покарати, не виявляючи, за своїм звичаєм, очевидного гніву, десь так, як Він уже покарав Йова, чоловіка праведного, справедливого та богобоязкого, але який утратив усе своє майно та захворів на проказу лише тому, що всупереч власній волі став предметом суперечки між Сатаною і Богом, кожен із яких не хотів поступитися своїми уявленнями та наполягав на власних привілеях. А потім вони ще дивуються, коли чоловік упадає в розпач і волає: Будь проклятий той день, у який я народився, і ніч, коли мене було зачато, нехай той день перетвориться на чорний морок, нехай його ніколи не згадують серед днів року й нехай його не включать у жоден місяць, і нехай та ніч ніколи не почує ані людських голосів, ані криків радості; це правда, що потім Бог дарував Йовові удвічі більше добра, аніж Він так бездумно в нього забрав, але ж про інших людей, про яких не написано жодної книги, такого не скажеш, вони все втрачали, й ніхто їм нічого не повертав, їм багато чого було обіцяно, проте жодну з обіцянок не було виконано. У домі ж нашого теслі життя, попри все, минало спокійно, і хоч його стіл не вгинався від багатих наїдків, там ніколи не бракувало хліба щоденного й усього того, що допомагає душі триматися в тілі. Єдина схожість між набутками Йова й набутками Йосипа полягала в тому, що дітей вони мали приблизно однакову кількість: сімох синів і трьох дочок мав Йов, сімох синів і двох дочок — Йосип, тесля мав принаймні ту перевагу, що йому вдалося врятувати світ від появи в ньому ще однієї жінки. Але Йов, до того, як Бог подвоїв його статки, уже мав у своєму володінні сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів, п’ятсот ослиць, не рахуючи рабів, а Йосип володів лише одним віслюком, якого ми вже добре знаємо, й більш нічого в нього не було. І правду кажучи, одне діло — утримувати своєю працею лише двох людей, а потім трьох, причому цей третій протягом цілого року годується молоком матері, й зовсім інше — побачити навколо себе гурт дітлахів, які швидко ростуть, а разом зі зростанням тіла зростають і їхні потреби, які треба задовольняти добре і вчасно. А що заробітки Йосипа не дозволяли йому наймати помічників, то всі свої надії він міг покладати лише на дітей, адже вони завжди були напохваті, а до того ж він мусив виконувати свій батьківський обов’язок, бо Талмуд навчає: Батько повинен не лише годувати своїх дітей, а й навчати їх якогось ремесла, бо інакше вони можуть перетворитися на розбійників. І якщо ми згадаємо також повчання рабинів: Чесний ремісник не повинен підводитися навіть перед найученішим із книжників, то зможемо собі уявити, з якою професійною гордістю почав навчати Йосип своїх найстарших синів, мірою того як вони виростали, — спочатку Ісуса, потім Якова, потім Юду, — таємниць і традицій теслярського ремесла, не забуваючи також про давню народну мудрість: З праці хлопчика пуття не так багато, але всі вони повинні працювати, й це правда, хоч вислів «дитяча праця» з’явиться набагато пізніше. І коли тесля Йосип, пообідавши, повертався до своєї роботи, сини допомагали йому, й це сімейне підприємство могло б принести дивовижні плоди — дивись, і до сьогоднішнього дня проіснувала б династія теслярів, але Бог знає, чого Він хоче, й Він постановив інакше.
Так, ніби їй мало було тієї нечестивої жорстокості, з якою вона протягом більш як сімдесятьох років владарювала над народом юдейським, Римська імперія вирішила, посилаючись на розкол стародавнього царства Ірода, влаштувати ще один перепис населення, але цього разу від людей не вимагали йти переписуватися в ті краї, де вони народилися, щоб не занедбувався обробіток полів, не занепадала торгівля й не виникали всілякі прикрі незручності непорозуміння, як то було у випадку з Йосипом і його родиною. Новий метод перепису полягав у тому, що переписувачі ходили від села до села, від міста до міста, скликали на головний майдан або у відкрите поле всіх чоловіків, що там проживали, і тих, котрі мали родини, й одинаків, і під охороною озброєної варти вони підходили до кожного з пером у руках і заносили до списків його ім’я, відомості про його статки, ремесло та розмір податків, які він сплачував. Не варт і згадувати про те, що населення цього краю завжди дивилося на таку діяльність неприхильним оком, і то не тільки тепер, досить пригадати, що говориться у Святому Письмі про невдалу ініціативу царя Давида, коли він наказав Йоаву, головнокомандувачу свого війська, щоб той зробив перепис населення Ізраїлю та Юдеї, звернувшись до нього з такими словами: Обійди всі племена Ізраїлю, від Дану й до Вірсавії, і зроби повсюди перепис населення, щоб я знав, скільки в мене підданих, а що слово царя — закон, то Йоав змовчав про свої сумніви, скликав військо, і його воїни взялися за діло. До Єрусалима вони повернулися лише через дев’ять місяців і двадцять днів, і Йоав подав цареві списки Його підданих, сумлінно зроблені й ретельно перевірені, і з’ясувалося, що в Ізраїлі проживають вісімсот тисяч чоловіків, придатних для військової служби, а в Юдеї — п’ятсот тисяч. Проте, як усім відомо, Бог не любить, щоб хтось рахував Його людей замість Нього, а надто якщо ці люди належать до народу, який Він сам назвав своїм улюбленим, а тим більше, коли йдеться про Рим, що, як нам відомо, перебуває під владою облудних богів і облудних правителів — по-перше, ці їхні боги не існують, а по-друге, хай навіть вони наділені якимсь примарним існуванням, адже мають своїх шанувальників, та позаяк ці шанувальники поклоняються чомусь безглуздому й нереальному, то вже цим вони доводять своє лукавство і свою нікчемність. Та облишмо поки що Рим і повернімося до царя Давида, у якого саме в ту мить, коли воєначальник його війська став читати йому списки, серце стиснулося тривожним передчуттям, та було вже пізно каятись, і він спромігся лише сказати: Скоїв я великий гріх, віддавши такий наказ, але прости, Господи, рабові своєму його провину, бо вчинив він її з невігластва, а потім сталося так, що пророк на ім’я Ґад, який був ясновидцем царя й, так би мовити, посередником між ним і Всевишнім, прийшов до Давида наступного ранку, коли цар тільки прокинувся, і сказав: Господь послав мене, щоб я тебе запитав, що ти волієш мати: три роки голоду у своїй країні, три місяці, протягом яких ти терпітимеш поразки від ворогів, чи три дні моровиці, яка пустошитиме твій край. Давид не здогадався запитати у пророка, скільки людських життів забере кожне лихо з тих, які він назвав, і подумав, що за три дні навіть від моровиці не зможе загинути стільки народу, як за три місяці від війни або за три роки від голоду. Нехай буде воля Твоя, Господи, насилай на мій край моровицю, сказав він. І Бог наслав моровицю, й від неї вимерло сімдесят тисяч людей, не рахуючи жінок і дітей, яких, за звичаєм, до уваги не брали. Зрештою, Господь змилосердився й припинив моровицю після того, як Йому спорудили вівтар, але ті, хто помер, померли, чи Бог просто про них забув, чи воскрешати стільки людей було для Нього проблемою, чи, як імовірно припустити, їхню спадщину було вже поділено і тривали запеклі суперечки щодо її поділу, бо навіть народ, який перебуває під особливим заступництвом Бога, не має звичаю відмовлятися від свого добра, а надто коли йдеться про добро, нажите цілком законним способом, потом і кров’ю, тяжкою працею або доблестю в битвах, то байдуже, як воно було набуте, головне — результат.