Але якщо ми ставимо перед собою мету якнайглибше зрозуміти, в чому полягає суть тих або тих діянь, як людських, так і божественних, то не можемо не відзначити, що той самий Бог, який так негайно й так суворо покарав Давида за його помилку, тепер, схоже, виявляв цілковиту байдужість до тієї наруги, яку чинив Рим над його улюбленими дітьми, а особливо вражало те, що Він спокійно терпів вияви кричущої неповаги до свого імені та могутності. Ну а коли таке трапляється, тобто коли стає цілком очевидно, що Бог не виявляє найменшого бажання втрутитися в хід подій, людина нерідко бере всю відповідальність на себе й покидає свій дім для того, щоб навести порядок у світі, де панує безлад і хаос, у світі, який належить Богові, а не їй. Тож, як ми вже сказали, пішли по юдейській землі переписувачі, виконуючи свою роботу з нахабством, яке завжди притаманне тим, хто перебуває при владі, та відчуттям безкарності, адже вони ходили в супроводі збройної охорони, яку їм надавали нібито для захисту від образ і нападів, і в Галілеї та в Юдеї стало наростати невдоволення, спочатку голоси протесту лунали глухо, притлумлено, ніби люди хотіли зважити свою силу, випробувати свою здатність до опору, оцінити її можливості, а потім дійшло й до відкритих вибухів непокори, коли, наприклад, ремісник підходив до столу, за яким сиділи переписувачі, й голосно заявляв, що навіть під тортурами не назве свого імені, коли торговець разом з усією родиною зачинявся у своїй крамниці й погрожував, що поб’є в ній весь глиняний посуд та пошматує всі тканини, а хлібороб спалював усе своє жниво і приносив переписувачам кошик із попелом зі словами: Ось чим платить Ізраїль тим, хто його ображає. Усіх таких сміливців негайно хапали, вкидали до в’язниць, жорстоко били, всіляко з них глумилися, а що людська здатність до опору має свої межі, бо такими нас створено — слабкими, нервовими й дуже вразливими, то немає нічого дивного в тому, що мужності багатьом вистачало ненадовго, й усе закінчувалося тим, що той-таки хоробрий ремісник не витримував і розкривав свої найзаповітніші таємниці, торговець пропонував віддати в додачу до податку свою дочку або навіть двох, а хлібороб посипав собі голову попелом і добровільно продавався в рабство. Були й такі, що не поступалися, і їх чекала неминуча смерть, а були й такі, які добре собі затямили: завойовник добрий лише тоді, коли він мертвий, — такі брали зброю і ховалися в горах. Коли ми кажемо зброю, то маємо на увазі каміння, пращі, дрюки й дубини, дехто мав також лук і стріли, усього цього ледь-ледь вистачало на те, щоб розпочати партизанську війну, ну а потім до всього цього ще можна буде додати кілька мечів та списів, захоплених у ворога під час коротких сутичок, та коли надійде час, то навіть із цієї зброї буде мало пуття, бо ще від часів царя Давида тутешні люди звикли тримати в руках радше знаряддя селянської праці, аніж знаряддя війни. Проте чоловікові, юдей він чи не юдей, так само важко звикнути до війни, як і потім звикнути до миру, а надто якщо він зуміє знайти вождя й повірить не так у нього самого, як у те, у що вірить він. Таким вождем, який підняв повстання проти римлян, що вибухнуло тоді, коли первісткові Йосипа виповнилося одинадцять років, став чоловік на ім’я Юда; він народився в Галілеї, а тому, за тогочасним звичаєм, його називали Юдою Галілеянином, або Юдою з Галілеї. Навряд чи може викликати подив той факт, що в тодішньому світі здобули велике поширення прізвиська, утворені в такий простий спосіб, їх і справді було дуже багато, й тому ми знаємо таких людей, як, наприклад: Йосип Ариматейський, або Йосип із Ариматеї, Симон Киренейський, або Симон із Киренеї, Марія Магдалина, або Марія з Магдали, а якщо синові Йосипа пощастить вирости й домогтися якогось успіху в житті, то ми можемо не сумніватися, що його називатимуть просто Ісусом із Назарета, або Ісусом Назарянином, або навіть просто Назарянином, бо ж ми ніколи не знаємо, наскільки згодом ім’я людини ототожнюватимуть із тим місцем, де вона народилася або, як у нашому випадку, виросла і стала чоловіком або жінкою. Проте поки що це тільки спроби зазирнути в майбутнє, бо доля, як ми переконуємося знову й знову, це дивовижна, на жодну іншу не схожа скриня, водночас відкрита й закрита, якщо ми в неї заглянемо, то зможемо побачити те, що вже відбулося, своє минуле життя, ту долю, яка вже здійснилася, але того, що тільки має відбутися, ми побачити неспроможні; майбутнє від нас заховане, й нам доступні лише туманні передчуття, інтуїтивні прозріння, як, наприклад, у випадку цієї євангелії, якої не було б написано, якби не певні прикметні передвістя, які давали підстави сподіватися, що доля готує для ще ненародженої дитини щось більше, аніж звичайне людське життя. Повертаючись до нашої теми, — повстання проти римлян, зазначимо, що дух непокори й бунту був притаманний усій родині Юди Галілеянина, бо ще його батько, старий Езекія, зібрав загін і приєднався до народного повстання, яке по смерті Ірода вибухнуло проти його ймовірних наступників ще до того, як Рим погодився визнати поділ царства Юдейського на чотири частини й підтвердив повноваження нових тетрархів. Існують речі, що їх дуже важко пояснити, чому, наприклад, люди, створені нібито з одного й того самого матеріалу, — тієї самої плоті, тієї самої крові, тієї самої шкіри й тих самих кісток, люди, які однаково пітніють, сміються і плачуть, — чому одні з них поводяться як боягузи, а інші не знають страху, чому одні люблять війну, а інші — мир, чому ті самі обставини життя, які сформували Йосипа, змогли сформувати і Юду, й тоді як цей останній, будучи сином свого батька й батьком своїх синів, наслідуючи приклад першого й подаючи приклад останнім, відмовився від свого спокійного життя, щоб у боях захистити право Бога бути єдиним владарем над людьми, тесля Йосип визнав за ліпше залишитися вдома, зі своїми дев’ятьма дітьми та їхньою матір’ю, змушений пиляти й стругати дерево, щоб заробити собі та їм хліб щоденний, не замислюючись про день завтрашній, бо він належить невідомо кому, дехто вважає, що Богові, але це тільки гіпотеза, не більш переконлива, аніж друга, а саме, що він не належить нікому, а слова «учора», «сьогодні» й «завтра» — не більш як різні назви однієї ілюзії.
Що ж до подій, які відбувалися тоді в Назареті, то треба відзначити, що деякі жителі села, переважно молоді чоловіки, захотіли приєднатися до повстанського загону Юди Галілеянина, загалом вони просто зникали, нікого не попередивши, один за одним, ніби розчинялися в повітрі, їхні родини зберігали усе, звичайно, в найсуворішій таємниці, і їхні сусіди також розуміли, що треба міцно тримати язик за зубами, тому нікому навіть на думку не спадало порушити неписаний закон і запитати: А куди подівся Натаніель, його вже кілька днів ніде не видно? — у тому випадку, якщо Натаніель раптом переставав з’являтися в синагозі або в полі, й вервечка чоловіків із серпом у руках укорочувалася на одну людину, жителі села поводилися так, ніби Натаніеля ніколи й не існувало, і навіть у тих випадках, коли всім було відомо, що Натаніель навідувався до рідного села сам-один посеред темної ночі й ще до світанку йшов, а про ці відвідини легко було довідатися з усмішки дружини Натаніеля, адже є такі усмішки, які повідомляють про все, і коли жінка раптом завмирає на місці, втупившись неуважним невидющим поглядом в обрій або просто у стіну перед собою, а потім починає усміхатися повільною, замріяною усмішкою, схожою на образ, який виринає з води й мерехтить на її змережаній дрібними хвилями поверхні, то лише сліпий, неспроможний бачити ту усмішку, повірить у те, що дружина Натаніеля провела й цю ніч без свого чоловіка. А людське серце буває таким дивним, що навіть ті жінки, які ніколи не розлучалися зі своїми чоловіками, починали зітхати, уявляючи хвилини тієї зустрічі, і, збуджені та схвильовані, юрмилися навкруг дружини Натаніеля — так злітаються бджоли до квітки, по вінця наповненої нектаром. Але Марія мала інший клопіт, їй доводилося приділяти всю свою увагу дев’ятьом дітям та чоловікові, який майже щоночі стогнав і кричав від тривоги й жаху й нерідко будив дітей, які, у свою чергу, починали кричати й плакати. З плином часу вони, звичайно, поступово звикали до дивної поведінки батька, але найстарший, як і раніше, прокидався вночі, либонь, і йому снилося щось жахливе, і спочатку він завжди запитував матір: Що це з батьком? — а вона відповідала, ніби йшлося про якусь дрібничку: Певно, йому наснився поганий сон, адже не могла вона сказати синові: Твоєму батькові снилося, що він скаче із вояками Ірода по дорозі у Віфлеєм. Якого Ірода? Батька того, який тепер нами править. І через те він так стогнав і кричав? Атож, через те. Не розумію, чому так страшно побачити себе уві сні вояком царя, який давно помер. Твій батько ніколи не був вояком Ірода, його фахом завжди було ремесло теслі. Чому ж тоді він бачить такі сни? Людина не обирає собі сни, які вона бачить. То виходить, що сни обирають собі людей? Я ніколи не чула, щоб так хтось казав, але, мабуть, так воно і є. Але чому він кричить, мамо, чому він стогне? Бо кожної ночі твоєму батькові сниться, що він їде тебе вбивати. Звичайно ж, Марія не могла наважитися розповісти про все це, відкрити причину чоловікових кошмарів тому, кого батько бачив у тих кошмарах у ролі Ісаака, Авраамового сина, тобто бачив його своїм сином, якого він повинен зарізати й принести Богові в жертву. Одного дня Ісус, допомагаючи батькові збити докупи дві половинки дверей, набрався духу й поставив це запитання йому, й після тривалої мовчанки батько відповів йому такими словами: Сину мій, ти вже знаєш свої обов’язки, справно виконуй їх, і ти будеш виправданий перед Господом, але завжди намагайся відкрити у своїй душі й такі обов’язки, яких тебе не навчали. Це і є твій сон, батьку? Ні, але в цьому його причина, його причина в тому, що одного дня я забув про свій обов’язок або навіть гірше. А що означає «гірше»? Я про нього навіть не подумав. Але це ж тільки сон. Сон — це та думка, яка не прийшла тоді, коли повинна була прийти, а тепер вона приходить мені щоночі й не дає про себе забути. А про що ти повинен був тоді подумати? Навіть ти не можеш поставити мені всі запитання, навіть я не можу тобі на всі відповісти. Вони працювали на подвір’ї, в затінку, бо пора була літня й сонце пекло немилосердно. Неподалік гралися брати й сестри Ісуса, крім найменшого, який був у хаті на руках у матері й смоктав цицьку. Яків теж брався допомагати, але швидко чи то стомився, чи знудьгувався, воно й не дивно, у такому віці один рік різниці означає багато, Ісусові вже зовсім небагато залишилося до повноліття та до завершення свого релігійного виховання, він уже закінчив початковий курс навчання й тепер, разом із вивченням Тори або письмового Закону, він мав розпочати ознайомлення із Законом усним, який вважався набагато глибшим і складнішим джерелом мудрості. Тож не випадає дивуватися, що, будучи таким юним, він був спроможний розмовляти з батьком на дуже серйозні теми, легко знаходячи потрібні слова й глибоко обґрунтовуючи свої міркування. Ісусові було вже майже дванадцять років, незабаром він стане дорослим чоловіком і тоді, можливо, повернеться до цієї розмови з батьком і знову запитає його про те, на що сьогодні не дістав задовільної відповіді, й, можливо, Йосип нарешті визнає свою провину перед власним сином, на відміну від Авраама, який обмежився лише тим, що прославив усемогутність Бога, але у свого сина Ісаака прощення не попросив. Але не випадає сумніватися також у тому, що прокреслена Богом пряма лінія дуже рідко збігається зі звивистими лініями людських доль, згадаймо про той же таки випадок із Авраамом, до якого в останню мить прилетів янгол, сказавши: Не здіймай руку на сина свого, і про випадок із Йосипом, якому вже не янгол, а сам Бог послав трьох балакучих найманців Ірода разом із їхнім командиром і який не скористався тим часом, що був у його розпорядженні, щоб урятувати від смерті малюків Віфлеєма. Проте якщо Ісус із віком не втратить своїх добрих поривань, то, можливо, він захоче довідатися, чому Бог урятував Ісаака й не зробив нічого, щоб урятувати нещасних невинних малюків, які не мали на собі гріха, як і син Авраама, а проте не знайшли милосердя перед престолом Господа. І тоді Ісус зможе сказати своєму батькові: Тату, ти не один винен у тому, що сталося, а десь у глибині душі, може, навіть наважиться запитати: О Господи, чи настане той день, коли Ти прийдеш до нас і визнаєш усі свої провини перед людьми?