Коли він дістався до Сефориса, день хилився до вечора. Довгі тіні, що простяглися від будинків і дерев й були ще помітні, швидко зливалися з землею, так ніби досягали обрію і за ним зникали, наче темна вода за порогами водоспадів. На вулицях міста було мало людей, там не видно було жодної жінки, жодної дитини, лише стомлені чоловіки, які, поклавши біля себе ненадійну зброю, лежали на землі, важко дихаючи, й неможливо було зрозуміти, чи то вони відпочивають, готуючись до нової битви, чи втекли з поля бою. В одного з таких чоловіків Йосип запитав: Римляни близько? Той заплющив очі, потім повільно розплющив їх і сказав: Завтра вони будуть тут, і відвівши погляд, додав: Тікай звідси, забирай свого віслюка й тікай. Я шукаю пораненого друга. Якби ти мав стільки грошей, скільки тут лежить поранених, ти був би найбагатшим чоловіком у світі. А де вони лежать? Вони лежать тут повсюди. А є тут якесь одне місце, куди їх позносили? Так, є, за отими будинками стоїть старий склад, туди знесли багато поранених, може, ти і знайдеш там свого друга, але поквапся, бо мерців звідти тепер виносять набагато більше, аніж заносять туди живих. Йосип добре знав це місто, йому доводилося бути тут часто, по-перше, на заробітках, бо в багатому й квітучому Сефорисі здійснювалося велике будівництво, де завжди були потрібні робочі руки, а по-друге, він приходив сюди на менш значущі релігійні свята, щоб не йти до Єрусалима, бо добиратися туди було далеко й дорого. Тому для нього було неважко знайти старий склад, на який йому вказали, тим більше, що для цього треба було йти на запах крові та людських страждань, можна було навіть уявити собі, що це дитяча гра, коли тому, хто шукає, кажуть: Гаряче, гаряче… холодно, холодно, залежно від того, наближається він до мети чи віддаляється від неї, болить, не болить — і нарешті біль стає нестерпним. Йосип прив’язав віслюка до довгої жердини, що правила за конов’язь, і ввійшов до темної палати, на яку був перетворений склад. На підлозі між розстеленими матами горіли каганчики, які давали дуже мало світла, вони здавалися крихітними зірками на чорному небі, чийого світла вистачає лиш на те, щоб позначити свою присутність, адже ми їх бачимо дуже здалеку. Йосип повільно ходив між рядами чоловіків, які лежали на матах, шукаючи Ананію, вдихаючи суміш сильних запахів, вина й олії, якими змащували рани, поту, лайна та сечі, бо багато з цих нещасливців не могли навіть поворухнутися й тут-таки звільнялися від того, що ослабла воля більше не могла утримувати в тілі. Тут його немає, промурмотів Йосип, коли пройшов весь ряд із кінця в кінець. І рушив у зворотному напрямку, тепер він ішов набагато повільніше, пильно придивляючись до облич, шукаючи ознак схожості, адже всі ці нещасливці були й справді дуже схожі один на одного: бороди, запалі щоки, провалені очниці, обличчя липкі й лискучі від поту. Деякі з поранених проводжали його тривожним поглядом, їм хотілося вірити, що цей чоловік прийшов забрати їх, але вогники надії в їхніх очах швидко згасали, і занепокоєне очікування — кого ж він тут шукає? — тривало. Йосип нарешті зупинився біля вже старого чоловіка з білим волоссям і білою бородою. Це він, подумав, хоч Ананія був зовсім не такий, яким він бачив його востаннє, тоді чуприна його була змережана сивим волоссям, і досить густо, але тепер вона була схожа на грудку брудного злиплого снігу, й тільки брови були чорні, як і раніш. Поранений лежав із заплющеними очима й важко дихав. Йосип тихо покликав його: Ананіє, потім підвищив голос: Ананіє, й десь через хвилину, ніби повертаючись із глибин землі, чоловік повільно підняв повіки, й коли він розплющив очі, Йосип побачив, що це й справді Ананія, його сусід, який покинув свій дім і свою дружину й пішов воювати з римлянами, а тепер лежить тут з відкритими ранами на животі й бридким запахом плоті, яка вже почала загниватися. Ананія спершу не впізнав Йосипа, світло від каганця допомагало йому мало, а ще менше — власні очі, але до нього нарешті дійшло, що це він, коли тесля погукав його знову вже іншим тоном, у якому, можливо, прозвучали навіть ноти любові: Ананіє, і тоді очі старого наповнилися слізьми, він сказав і потім повторив: Це ти, це ти, чого ти сюди прийшов, чого ти сюди прийшов, і спробував підвестися на лікоть, простягти руку, але сили його покинули, і тіло йому знову опустилося на підлогу, а обличчя скривилося від болю. Я прийшов забрати тебе, сказав тесля, зі мною віслюк, і ти оком не встигнеш моргнути, як ми вже будемо в Назареті. Тобі не треба було сюди приходити, римляни скоро будуть тут, я вже нікуди звідси не вийду, це моя остання постіль на цьому світі, й він тремтячими руками розкрив свою роздерту туніку. Під просякнутими вином та оливою ганчірками відкрилися бридкі губи двох довгих і глибоких ран, і в ту ж таки мить солодкавий і нудотний запах гниття вдарив у ніздрі Йосипові, й він відвернув погляд. Старий заплющив очі й витягнув руки по боках, так ніби зусилля, яких він щойно доклав, геть виснажили його. Ти ж бачиш, що не зможеш мене підняти, у мене виваляться кишки, якщо ти спробуєш винести мене звідси. Я туго обмотаю тобі тіло й нестиму тебе дуже повільно, сказав Йосип, але вже без такої впевненості в голосі, не було сумніву, що навіть якби йому вдалося повантажити старого на віслюка, той помер би в дорозі. Ананія знову заплющив очі й не розплющуючи їх сказав: Повертайся додому, Йосипе, повертайся додому, римляни скоро будуть тут. Римляни не стануть нападати вночі, ти поки що відпочинь. Повертайся додому, повертайся додому, зітхнув Ананія, а Йосип йому сказав: Спи.
Що ж до нього, то він не склепив очей до самого ранку. Кілька разів, коли дух його обгортався першим туманом сну, якого він боявся й тому боровся проти нього всіма своїми силами, Йосип запитував себе, чому він сюди прийшов, адже між ним і сусідом ніколи не було справжньої дружби, по-перше, через різницю у віці, але й тому, що Ананія та його дружина були якимись надто дріб’язковими, цікавими й надокучливими, з одного боку, вони нібито завжди були готові допомогти, але разом з тим складалося враження, що вони чекають винагороди за свою допомогу, розміри якої були відомі лише їм. Він мій сусід, переконував себе Йосип, не знаходячи іншого аргументу, що міг би спростувати його сумніви, і мій ближній, чоловік, який помирає, він заплющив очі, але не тому, що не хоче бачити мене, просто він ні на мить не хоче відірвати увагу від смерті, що наближається, і я не можу покинути його самого. Він сів у вузькому просторі, між матою, на якій лежав Ананія, та іншою, де лежав зовсім молодий хлопець, не набагато старший, ніж його син Ісус, бідолаха тихо стогнав, і його потріскані від лихоманки губи мурмотіли щось нерозбірливе. Йосип узяв хлопця за руку, щоб його заспокоїти, в ту саму мить, коли рука Ананії стала сліпо обмацувати все навкруги, шукаючи чи то зброю для захисту, чи руку іншої людини, щоб стиснути її, і так вони й застигли всі троє, один живий між двома вмирущими, одне життя між двома смертями, тоді як у тихому нічному небі оберталися зірки й планети, а десь із протилежного боку світу викочувався білий осяйний місяць, який плив у просторах неба й накривав невинністю всю землю Галілейську. Уже набагато пізніше Йосип отямився від забуття, в яке провалився супроти власної волі, з почуттям полегкості, бо цього разу йому не наснилася дорога до Віфлеєма, розплющив очі й побачив, що Ананія помер, очі в нього теж були розплющені, певно, в останню мить він не витримав видіння смерті, рука мерця стискала його руку з такою силою, що кістки йому боліли, й тоді, щоб подолати відчуття болю в пальцях, він випустив руку хлопця й, перебуваючи в ще напівсонному стані, помітив, що жар у того спав. Йосип виглянув назовні крізь прочинені двері й побачив, що місяць уже сховався за обрієм і знадвору вливалося сіре світло народжуваного світанку. У приміщенні складу снували якісь тіні, то поранені, які могли зіп’ястися на ноги, ішли помилуватися першим світлом нового дня, й вони могли б запитати один в одного, або звертаючись із цим запитанням безпосередньо до неба: Що побачить сонце, яке сьогодні випливе на виднокіл, коли-небудь ми навчимося не ставити марних запитань, та скористаємося з того, що цей час іще не настав, і дозволимо собі себе запитати: Що побачить сонце, яке сьогодні викотиться в небо? Йосип подумав: Пора мені забиратися звідси, тут я вже нічого не можу зробити, але його думка була забарвлена відтінком запитання, а тому відразу привела за собою іншу: Але ж я можу відвезти його в Назарет, і ця думка здалася йому цілком очевидною й примусила його повірити в те, що саме з такою метою він сюди й прийшов: знайти Ананію живим і привезти його в Назарет мертвим. Хлопець попросив води. Йосип підніс йому до губів глиняний ківшик. Як ти себе почуваєш, запитав він. Трохи краще. Принаймні схоже, що лихоманка тебе відпустила. Спробую підвестися на ноги, сказав хлопець. Обережно, застеріг Йосип, підтримуючи його, й несподівано подумав, що для Ананії він уже не зможе зробити більше, як поховати його в Назареті, але цьому хлопчикові, хоч би звідки той був, він іще може врятувати життя, вивезти його з цього місця, де на нього чатує неминуча смерть, замінити, так би мовити, одного сусіда іншим. Він уже не відчував жалю до Ананії, це лише порожнє тіло, і щоразу, коли Йосип дивився на сусіда, він бачив, як його душа відлітає все далі й далі від нього. Хлопець відчував: з ним може статися щось дуже добре, очі йому заблищали, але він не встиг нічого запитати, бо Йосип уже вийшов, щоб узяти віслюка й завести його досередини, нехай буде благословен Господь, який підказує людям такі чудові думки. Але віслюка там, де він його прив’язав, уже не було. Від нього залишився тільки обривок мотузки, злодій не став гаяти час на те, щоб її розв’язати, гострий ніж зробив цю роботу значно швидше.